Зiрки

ЗІРКИ

Звільнившись біля нашого граничного порогу,
не домріявши, не долюбивши ми підем навік.
Ми рано народилися й підем до строку,
щоби епоху нашу потім пам'ятати ніби міф.

Ми впадем поодинці, як зірки-осколки.
Але світлішим небо стане трохи взагалі
в момент падіння. Бо світити це непросто,
бо важче землю зігрівати в сто разів.

Ми народилися, коли країна сумувала.
В п’ятидесяті ката-генія оплакували ми
й вусата хижа тінь його не встигла майже
торкнутись наших доль гірких.

Але з плеча котилась грандіозна та епоха,
як з плахи, нерозсудливих володарів-царів.
Незбагненний був задум не у нас. У Бога!
Але здавалось не судити нам чесніш.

Ми грішні розбишаки. Ми, шпаки, зростали
у неньці-Україні, з неба вриті в вічний сніг.
І старші, з тих, двадцятих і тридцятих,
заповідали нам двадцяте лиш століття отоді.

Вік божевільний, величезний і жертовний,
кривавий, геніальний, хворий. Та тоді,
ми жили просто і не було нам бездомно -
співали, плакали, (приймач, гітара й пляшка у руці).

Але напевно ми у чомусь знову винні,
за те, що ми не встигли, не змогли, -
останні ми романтики, бо лоба не хрестили.
І навіть ми на двадцять перший вік пішли.

Життєвий корабель мандрівок полетів у космос.
А наші пісні і вірші ізнов лунають. Ніби міф.
Та падають до терміну зірки-осколки.
Бо не домріявши і не долюбивши ми підем навік.



- з книги «#petrosof»