цвiркун

Жовтневе місто, сонце десь на сході,
ще й тиша, бо замовкли цвіркуни.
Раніше грали. Холодно, та й годі.
Сховалися кудись усі вони,
і стало тихо, як у домовині,
коли туман ранковий плине скрізь.
Пізніше цвірінчать птахи безвинні,
звертаючись до міста - не журись,
це тільки тимчасово, а насправді
минеться все, скінчиться, наче вірш.
А те, що головне - воно в міжрядді,
та прийде потім, як договориш.
Це осінь, туга, гільзи жолудеві,
це порох стін з розтрощених домів.
Ах, мешканці - зітхає кожен, де ви?
Я мусив зберегти вас... Не зумів.
Цвіркун зостався, спить собі малеча,
прокинеться, гадаю, навесні.
Одежа в нього начебто чернеча,
і він, здається мертвим уві сні,
як вірш, коли йому бракує рими,
як слово, що не вирвалося з вуст.
Мій жовтень, що ж ти ходиш за дверима,
поклич мене, та я не озовусь.
Колись цвіркун зіграє алілуя,
не взмозі перелічувати дні,
бо знає - ніч, як дівчіна цілує
загиблого у губи крижані.