Бiлий горобець

     З чого б це примудритися почати оповідати, щоб і конкретно , і складно? Напевно, зх дуже давнього віршу, який виявився знаковим... Йшов 1970 рік...Стало ясним, як Божий день, що прожити в шлюбі, отримуючи як належне любов чоловіка мого,
нічого не даючи навзаєм,  - ніяк не вийде! Себто моє уявлення тодішнє аби лише мене любили, а решта якось прикладеться - виявилося  неспроможним. Не докладалося!

     Завжди радісна та співаюча, я перестала навіть посміхатися. На фото за десятки років - абсолютно суворе обличчя. І лише на одній посмішка, оскільки я з усіх сил намагалася розсмішити маленьку доньку. Побічна посмішка...

     Ось тоді-то на порозі депресії, і народився означений вище вірш.

                Опять Судьба
                Анафемской жадёрой
                Сдирает дань...
                И Абсолют ворота запирает,
                Оставив лишь без адреса окно...
                Оно - темно....
                И неизвестно где
                Оттает Мирозданье...
                И от сознанья,
                Что всё ушло,
                Идёт не в лад строка...
                Рука дрожит
                И падает стило...
                Вело бы,
                На худой конец,
                Хоть Провиденье!?
                Вкдь вне сомненья -
                Будет же конец
                В какой-то
                Бесконечной казни?
                И разве на алтаре Любви
                Сожгла всё не затем,
                Чтоб в чистоте воскреснуть?

     У ті часи далекі віршів я практично не писала. Збереглися кілька віршів, в яких,, як зазначив один із співробітників заводської багато тиражки, де я тоді працювала, відмінними були лише пишні епіграфи.
     Розквітнув тоді епістолярний жанр, бо намагаючись якось відволіктися та розвіятися, я розсилала свою зелену нудьгу по різним адресам, посиленно посипаючи її гумором - "І щоб ніхто не здогадався!" про справжню ситуацію.

     Роки йшли...Чи правильніше сказати - летіли...Онуки мої успішно виросли - всі троє. В 2004 році, в грудні - я поховала маму - Наріжну Катерину Михайлівну. І тоді я пішла на пенсію...
     Старий начальник - Любченко Анатолій Васильович ( уже Царство Небесне!) перейшов на іншу посаду. А новий, мій колишній учень ( не хочу згадувати його прізвище!) , керував за допомогою матюків. Так що я перед входом до його кабінету хрестилася, а потім спостерігала, як він червоніє, намагаючись утримати в собі звичний мат., Бо, почувши мат, тут же б і моя заява на звільнення! Так що ми розпрощалися, задоволені одне одним!

     Чимось треба було себе зайняти...Компьютера ще не було. І я вирішила, що спробую писати вірші Богу .Бо те, що чула в храмі, мені не подобалися за якістю.
Як писати? Які мають бути слова. Для початку вирішила, що напишу у вигляді листа, бо з епістолярним жанром я дружила. Написала. Прочитала. Що за жах вийшов? Що за порівняння?

       Слова летять, мов горобці -
       Пурх-пурх - і вже в Твоїй руці!?

     Пройшло кілька днів. Іду від центральної заводської прохідної не як завжди - по вулиці Московській, а по перпендикулярній - вул. Андрія Іванова. Бо саме там в день получки в ощадкассі хотіла сплатити комунальні. Заплатила. Дійшла до площі Слави. І бачу6 на трамвайній зупингці біля автодорожнього інституту - натовп в щільному кільці щось розглядає на землі. Поцікавилася і я.
     І що побачила? О ЧУДО! На асфальті серед сірих горобців клював кидаємі натовпом крихти БІЛИЙ ГОРОБЕЦЬ! Оце так ЗНАК!? Білий Горобець на площі Слави!
В Природі це більша рідкість, ніж Біла Ворона! І я зрозуміла: Господь почитав моє перше кострубате послання і відповів; "Благословляю! Пиши далі!"