Письмо брату

Добридень брате, як воно нічого?
Що є в житті, цікавого, нового?
Як там дружина люба,  як там діти?
За що піклуєтесь, що змушує радіти?

А ще тебе спитати хочу слідом,
За метушнею днів, чи став ти дідом?
У цьому плані нам хвалитись нічим,
Доки не пахне родом чоловічим.

Як батько там? Старий, та ще бідовий?
Чи пригубляє ще первак медовий?
Тримаєш ти на пасіці ще бджіл?
Трав медоносних досить ще довкіл?

Несе ще води мальовнича Грунь?
Живе на лісовій галявині ще лунь?
Будують хлопці ще місток на кручі?
Де верби там рядком стоять плакучі.

А тямиш, як пірнали ми під міст,
Казала мати, виросте в вас хвіст,
Луска покриє руки всі та ноги,
Додому вже не буде вам дороги.

А нещодавно, ти мені наснився:
На хуторі, в кропиву злу звалився,
Кричиш: Ой дідочку! Ой бабочко! Спасіть!
Рятуйте хлопця, ліки принесіть!

Доки дідусь у нестямі зітхав,
На мильну бульбашку ти схожий дуже став,
Доки оговтались, то ти поверх голів,
Як кулька гарна в небі полетів...

Після пробудження, сон в голову засів,
А серце добавляло ще басів,
Наснився спогад, наче наяву,
Коли мій брат звалився в кропиву.

Таке було, всього тоді бувало,
Та нам було байдуже, та замало,
Великий хутір, був для нас як місто.
А пам'ятаєш, як мі;сили тісто?

А потім з нього коників ліпили,
А як вночі до яру ми ходили,
Все до дрібниці пам'ятаю, брате,
Яке дитинство в нас було багате.

Ми на озерцях карасів ловили,
На сіннику як зорі ми лічили,
Такого не забути вже ніколи,
Як молоко було в нас замість коли.

Як їли смачно, жарених курчат,
Як перший раз ходили до дівчат,
Як я палив, а ти мене лякав,
Як від циганки, через ліс тікав.

Як виливали в полі ховрахів,
Як в сніг стрибали взимку із дахів,
Як пасли череду в Лелечковім яру,
Як в хату бігали, розвалену, стару.

Пробач, мабуть Остапа понесло...
Як твоя школа, як твоє село?
Я зараз в мегаполісі живу,
Не у ві сні, а справді, наяву.

Завели мене мандри до Уралу,
В край гір, лісів, озер, річок, металу,
Працюю, заповняю формуляр,
А менший син у мене ще школяр.

Дружина поруч, також тут, зі мною,
Один за одного завжди стоїм стіною,
За Батьківщиною звичайно я сумую,
Себе в ній бачу, рідну мову чую.

А іноді прокинусь спозаранку,
І одягну сорочку-вишиванку
Тяжкі пішли часи зараз, лахматі,
Ходити в ній я можу тільки в хаті.

Пишу листа я, братику, до тебе,
І слухаю птахів веселий  щебіт,
Листочки на деревах жовті-жовті,
А значить незабаром прийде жовтень.

До тебе прийде твій черговий рік,
Штовхне тебе він в шию, чи під бік,
Летить, що був раніш повільний час,
Стосується це кожного із нас.

Не календар диктує нам наш вік,
Вік той, що відчуває чоловік,
І сивина, це лише білий цвіт,
Вона не скаже скільки тобі літ.

Я написав  що мусив, що хотів,
Думками я в дитинство полетів,
І скільки б не було житті світів,
Я Бога дякую, що дав мені братів.