Чому не ходив до театру Трохи еротики в ложi бенуа

Чому я раніше не ходив до театру або Трохи еротики в ложі бенуару

«Чи Любите ви театр так, як я люблю його, тобто всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, до якої тільки здатна палка молодість, жадібна і пристрасна до вражень витонченого?
Або, краще сказати, чи можете ви не любити театру більше всього на світі, крім блага і істини і зефіру в шоколаді?(Прим. Г'речно дякую тобі, мій безцінний уважний читачу - це для того - хто пропускає нецікаве йому, на що, звичайно, має право - я й сама так роблю).
Що ж таке, питаю вас, цей театр?.. О, це справжній храм мистецтва, при вході в який ви миттєво відокремлюєтеся від землі, звільняєтеся від життєвих відносин! Ви тут живете не своїм життям, страждаєте не своїми скорботами, радієте не своїм блаженством, тремтите не за свою небезпеку; тут ваше холодне я зникає в полум'яному ефірі любові...
Але чи можливо описати всі чарівності театру, всю його магічну силу над душею людською?.. О, ступайте, ступайте в театр, живіть і вмирайте в ньому, якщо можете!» (В.Бєлінський).

* * *

Зайшла на оновлений сайт театру – подивилась репертуар – деякі вистави були мені знайомі – деякі, які були раніше,  щезли.

Та й пригадалось, як з приятельками часто ходили у театр давно, тоді, коли ще вистави йшли російською.

Подумалось про те, які вистави залишили найбільші враження – трішки знаючи мене, ви розумієте, що це буде щось принаймні неординарне. Так і є.

Одного разу пішли в театр – і, як завжди, перед виставою зайшли до театрального кафе-ресторану за рогом – в яке часто заходять актори по внутрішньому коридору (не з вулиці) попити кофе.

Ми зробили собі заказ, очікуємо. В приміщенні сутінки, на стінах імпровізовані афіші  різних років. І тут з туману (від диму сигарет) – виходить відомий актор – Віктор Сарайкін і сідає до друзів за сусідній столик.
Ну все – а що замало? – зараз можемо сміливо казати на роботі – «та ось, якось пили ми кофе з Сарайкіним, а він і каже» (далі, залежно від обставин).

А ще теж якось зайшли після роботи, перед виставою  - до цього кафе – утрьох – заказали три келихи пива («жіночі», 300мл). Чому не кофе – тому, що ці 300мл-ві келихи можна довго пити (є підстава сидіти в кафе) – ми працювали в держпідприємствах (у податковій, Міністерстві соціальної політики та «Київенерго» - як музи відомої цитати "Соціалізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни» -  що є добре, але має один маленький нюансик  - коли отримуєш з/п, пригадуєш фразу з виступу якогось гумориста – «Мелочь, а приятно»).

Після кафе пішли до театру – цього разу театру опери та балету.

Місця у нас були на 3-му ярусі – і так там було якось тепло і затишно, такі собі сутінки (не те, що в партері) – і я заснула – ні, ну не захропіла, звичайно, а так, трішки – і аж ніяк не від нудьги - але ж це було увечері, після напруженого робочого дня – та ще трішки пива у кафе – і келишок вина у буфеті в антракті, адже, як відомо, театр без буфету, як пташка без польоту.

Розбудив мене чоловік – а саме Євгеній Онегін, який співав свою арію на сцені. Розбудив й одразу розсмішив – то був такий дебелий чолов’яга, з ярким рум’янцем на не худих щічках, із здоровенними українськими чорнявими вусами. Погодьтеся, зазвичай цей ЛГ представляється трішки не таким.

Не в образу акторам – вистава була чудова.

 А то  ще було. Якось приятелька попросила мене познайомити зі столицею нав’язаного їй родича. Дякую тобі, красунечко, досі не забула я тієї ганьби – ну, не те  щоб ганьби, але судіть самі.

Було йому рочків біля сорока, нижчий за мене сантиметрів на 15, худенький, але з імпозантною сивиною в його не поріділому ще до його років волоссі – якщо не враховувати його золоту в прямому сенсі слова усмішку (коронки золотого кольору, металеві чи золоті, не знаю – можливо це «у них» вважається ознакою достатку чи що) – «у них» - це, означає що він був «кавказької національності».

Друзі, не ображайтеся, якщо ви випадково схожі на нього – я ж не для того, щоб образити – лише «створюю образ».

Вирішила я його трішки «окультурити» - ми пішли до театру – і  не до лялькового чи якого-небудь авангардного «Молодіжного» чи ще якогось, що було б більш доречно – а до Національного академічного драматичного театру ім.Л.Українки (тоді ще театру російської драми).

Так ось, привела я це боже створіннячко до театру. Назву вистави не пригадаю – але це в даному випадку не настільки важливо – точніше, взагалі не важливо – бо головна вистава була не на сцені, аж ніяк – і почалася ще до початку «основної» вистави.

Оскільки то була прем’єра – місця нам досталися на приставних стільцях – приблизно 15-16 ряд в партері – я сіла на місце у 16 ряду – його місце було попереду мене на 15-му.

Прийшли, як годиться, завчасно. Зайняли свої місця, він трішечки огледівся, освоївся –  примітив зліва у ложі симпатичну блондинку з неоднозначним декольте – ось тут і почалася вистава – поки я читала програмку - він розвернувся у біг ложі бенуару, поклав ногу на ногу і почав пильно на неї дивитися – потім ще й дістав бінокль, за який він, як справжній джентльмен, заплатив, коли його нам запропонували в гардеробі.

Я, помітивши це неподобство – тихенько постукала ногою по сидінню його стільця (знизу) – але марно – навпаки, ефект вийшов протилежний - мабуть якісь імпульси передались йому від того стуку –  до частини його джигітського тіла, яка примикає до місця, на якому людина зазвичай сидить – він почав вже показувати якісь знаки і ледь не пішов до неї – вже був на низькому старті, готовий взяти бар'єр ложі бенуару, що відокремлював її від партеру - благо вимкнули світло, почалась вистава.


Вистава була комедійна – і коли було смішно і глядачі гучно сміялися – він сміявся втричі голосніше, підстрибуючи при цьому на стільці. (Щось подібне було у комедії «Человек ниоткуда» (1961р., з С.Юрським у ролі дикуна)

Проте - потрібно віддати йому належне – аплодував він так же темпераментно - ще й щось вигукував - чи то "браво", чи
то "джана" (ж.р. від "джан" (дорогий), мабуть якась акторка сподобалась ще більш, ніж та блондинка з ложі) - кожен
актор бачить такі аплодисменти в своєму найзаповітнішому сні.

А після вистави він ґречно подякував мені – вперше у житті побував у театрі, і прикро-мрійливо додав: «Чому я раніше
ніколи не
ходив до театру?».

P.S. До речі – «г’речно» (чемно, ввічливо) - ви теж думали до чого тут «королева ланів», українське «наше все» (гречка) – а насправді – «запозичення з польської (прибл. 16 ст.) від "k rzeczy" ("до речі") або варіант походження - подібний (своєю вихованістю, ввічливістю, культурою) до гречина себто грека.

Щодо арт-кафе – є більш народний варіант (та емоційно досконаліший) – «Українська випічка» - теж в 15м від театру (але вниз по вулиці в бік Хрещатика) – це взагалі щось – недарма в наші часи – до цього заповітного віконечка бувають черги 10-15м.

Так ось – задоволення починається ще коли стоїш у черзі – чарівний запах випічки – там продають виключно сосиски в тісті - не оті вчорашні підігриті хот-доги, виклик для шлукна – а свіжесеньки, смажені - їх достають із пательні прямо при вас – і ще наливають – ні не те що ви подумали – чай, каву та кока-колу в паперових стаканчиках. Споживають все це на вулиці – на  «стоячих» столиках (без стільців) або прямо під стіночкою старовинних столичних будівель.

Особливо магічно це взимку – коли снігопад – стоїш з друзями, їж цю сосиску в тісті (в паперовий салфетці) – не зважаєш, що вся «морда обличчя» трішки в олії, як в дитинстві – дивишся на колишній ЦУМ (який зараз супер-бутік – але це добре – якщо що – там на третьому поверсі розкішний безкоштовний туалет, перепрошую WC) – сніжинки падають – під їх впливом ностальгічно згадуєш минуле чи мрієш про майбутнє – справжнісенька медитація – але не розслаблятися – забули, ще ж до театру йти.

Ну що, шановні, дорогенькі – захотілося до театру.
 «І чому я так давно не ходив до театру?» – та тому, що не тими стежками ходив– не через арт-кафе чи «Українську випічку».