Наслiдки двомовностi середовища

Чим Таня мене причарувала? Посмішкою лагідною: побачиш – аж теплішає в душі. Очами такими, що одразу мені щось
стукнуло в голові: ось же вони, зірочки мої провідні! Ходою такою, що, мабуть, богині так із моря на берег десь біля Нікосії
виходять… Та все в ній чарівне і прекрасне!
Важче відповісти, чому вона мною зацікавилася. Ні, зрозуміло, що не такий я вже непоказний. Не дід якийсь миршавий.
Звичайний нормальний хлопець. І приводів комплексувати не було в мене ніколи. Крім одного разу. Про це і розповідь моя.

Кажуть, у протилежностей є взаємне тяжіння. Ми з Танею теж мали дещо протилежне: вона розмовляла солов’їною, а я –
російською. Не заважало нам це абсолютно. Аж доки одного разу кохана не сказала раптом:
- Котику мій, що ми з тобою, наче іноземці? Ти ж українець?
- Конечно!
- Мову нашу знаєш?
- Ну… знаю…
- Я тебе лю. І мову нашу лю, котику! І якби ти зі мною спілкувався нею, я б тебе взагалі обожнювала! Мені було б ну
надзвичайно приємно!
- Да?
- Авжеж! Ну скажи мені щось українською просто зараз!
- Еееее..
- Ну будь ласочка, котику!
- Мэне… это… никакОво.
Довжелезна пауза.
- Що?
- НикакОво мэне.
- Вибач, котику, я щось не розумію…

Ну повторив я разів зо 3 ще. Зрозуміліше не ставало. Але, мабуть, почуття встановлює між людьми якийсь телепатичний
зв’язок, бо Таня раптом розміялася.

- Дійшло! Тобі ніяково! Але чому?
- Ну поскильку с того часа, когды я ище быв детиной…

Тут вона розреготалася до сліз.

- Ой не можу! Дєтіной! Як це мило і кумедно. Вибач, милий… То що тоді було?
- Ну я вызростав у двоязычний сэрэди…

Вона насміялася досхочу.

- Зрозуміло! Це ніби і непогано…
- Ну где-тось на пьядэсят отсотков мову я повинен знать.

Знов її чарівний сріблястий сміх.

- Повінєн, котику. Але мова твоя після того середовища – вона не зовсім українська.
- А кака ж?
- Навіть не знаю… І не білоруська. І навіть не суржик! О, азарівська, точно, мабуть, це вона!

Як же мені стало соромно – ви і уявити не можете. То що ж, кохана тепер насміхатиметься отак завжди? Ні! Краще що
завгодно,але не це! І я заприсягся вивчити мову краще за Шевченка і Франка! А Таня це схвалила і взялася підтримувати і
допомагати.

Непросто це було – чого приховувати? Непорозумінь вистачало.

- Котику, що ти там нишпориш на кухні? Щось шукаєш?
- Шукаю сЫрники, коханая!
- Що-що? Які ще сирники?
- Ну какымы тсигарэту подпалювати.
- Сірники, котику, сірники, а не сирники!

Інколи я плутав слова.

- Ого какою стала моя когдышня однокласниця!
- Де, котику?
- А он, с двума детинами под пихвочками!
- Ой не можу, ой-ой! Під пахвочками, котику! А що таке піхвочка, я тобі вдома нагадаю.
- Добре, Солнычко!

Інколи і руки опускалися. Тоді я і почав трохи комплексувати.

- Чому сумний,котику?
- Та я нэмножко увэрэнисть загубил… Мова у минэ какая-тось непокАзная и дотеперь.
- Ну чому? У тебе виходить дедалі краще! Ти ж не відмовився від бажання навчитися?
- Конечно что нет. Тань… А ты мене не покинешь?
- Звичайно що ні, котику! Я тебе дуже лю. А ще є дрібничка: хто мене ще так смішитиме?

Непросто було - факт. Але шлях здолає той, хто йде ним. Ми з Танею і досі разом. І все у нас добре. А я, як бачите, мову
засвоїв. Бо ж коханіє – кращий стимул. То засвоїв на всі 100 отсотків. Ну може на 99. Бо хто ж ще Таню розважатиме?