ГРIХ
ГРІХ
…хоча губи жадливі творили на стогін – «Ні!»,
але шкіра, як атлас, у нього й вона грішила,
розуміла, коханню - це не «Амінь!»,
бо це схоже на хижий сказ, і світло гасила.
Тіло – зрадник, та січень не лід - це кров,
в ожеледицю – сніг, але руки гарячі.
І Велика Ведмедиця зверху в вікно
в грішну постіль із заздрістю знову загляне.
Занепало приховувала – «Хочу ізнов!»,
і злітав хрипкий здвоєний стогін,
йшли курити і хитався фрегатом балкон
й ранок свічку гасив уже стомлений млосно.
Розуміла, що це – заборона, але - не судьба.
Що ось-ось розірветься, що це уже надто.
Тільки пестило розум й зводило всмак,
нанівець й до зірок уже ближче здавалось.
Засинала, уткнувшись в його плече.
Так, грішила, та знала, у ньому є серце,
тільки чула, - у величі небо своїй ще і ще
відпускає їм гріх і сміється!
– з книги «P.S.»
© Copyright: Петр Скорук, 2025
Свидетельство о публикации №125092606103
Свидетельство о публикации №125092606103
Рецензии