Хоч греблю гати

Де розлучення – рай, шлюб дорівнює страті.
Ну а доля жене то сюди, то туди.
Філософський вердикт? Малувато Сократів,
А ксантип – цього щастя хоч греблю гати.

Не трагедія це - радше щось з водевілю.
Це не драма – лишень увертюра чи вступ.
Врешті, більшість із нас і не чорні й не білі.
На словах більше варті копит або ступ.

Але там, де до краю тулилися хати,
Їх обрив поглинає, густіші хрести.
Де мораль? А для неї Месій небагато.
Але юд – цього щастя хоч греблю гати.

Невеселий мотив? Так, співається тяжко.
Жнеться сум, де був юний веселий посів.
Де без приводу п’єш, гіркота ллється з пляшки.
А де привід - то смерть, гірше смак в 100 разів.

Тягне вниз, що колись на плаву нас тримало.
І пісні не лікують тепер від біди.
Де причина? Та Моцартів нині замало.
А сальєрі – тих завше хоч греблю гати.

Залишився від пісні самісінькій стогін,
Красномовніший за найгучніші слова.
Все як завжди: порядні - знедолені-вбогі.
А паскуда живе – ще й добра нажива.

Де гульня – вистачає мужів нарочитих.
Де набат – розчінились незвісно куди.
Бонапартів - на пальцях у нас полічити.
Талейранів всіляких – хоч греблю гати.

Де б сховатись, чим очі принаймні прикрити
Від улесливих карнегіанських гримас?
Тишком-нишком там нібито все й шито-крито.
А вузол десь на шиї. Для всього свій час.

Є ж такі – ностальгують за часом ГУЛАГу.
Я б не зміг; зможеш, Господи - вибач їм ти.
Адже Стусів у нас – більше кіт би наплакав.
Але медведчуків – тих хоч греблю гати.

Але знаєте - хочеться буть оптимістом.
Хай без віри - повірити попри те все,
Що повстане з руїни спотворене місто.
Сад розквітне й нащадкам плоди принесе.

Що прокинеться совість у людях зненацька.
І що вистачить сили, снаги, доброти.
Прийде час - суму стане в душі небагацько,
Ну а радощів щирих - хоч греблю гати.