Веревочный мост

билингва 2025

***
мені вистачить сил і дурості
бути самим собою,
жити поперек течії часу:
мотузковий міст з мокрих папірців віршів
над болотистою  як зелений холодець річкою
(плескіт, доларові піскарі).
все життя я обманюю людство.
все життя я хочу звернути
з біологічного розкладу,
самовипилитись з меню,
бульйон в якому зароджувалося життя,
я потрапив випадково як сережка з вуха кухарки.
я роблю вигляд, що живу як усі,
переставляю плоскі ноги днів,
як заведений дурник збиваю метушню,
але сам я справжній
тікаю
завжди
вбік від людства
як  принц-переросток на планеті
заселеній мільярдами тупорилих троянд.
я боюся смерті, тому що доведеться злитися з темрявою
як з натовпом, перестати бути особистістю
і чимось меншим,
стати таким як всі, а це означає, все що я написав,
це означає, я не зумів втекти.
думки про смерть - це викликати смерть на дуель,
а самому не прийти,
сісти в жовту овуляцію електрички
нічної і мчати крізь звалища, зірки, ліси і поля.
не озираючись. прекрасно знаючи:
вона сидить за мною, спина до спини.
у неї хитре втомлене обличчя дівчини з зеленими
очима,
вузол її волосся зернисто гуде як осине гніздо
злегка торкається моєї потилиці,
і ось я знову пишу про неї, мірило всіх смислів,
усього зробленого, прожитого.
вона якір для крилатого корабля, альбатрос на палубі,
все одно крила в гіпсі.
вона барометр глибини. без неї
всі пейзажі і книги, доля втрачає сенс,
як сіль у морській воді, а я хочу виповзти на сушу
в плавках, і скільки разів я, вовкодав,
хотів перегризти повідець розуму,
суворий нашийник, де шипи - переконання.
так, не буде чесної гри, але ми будемо дотримуватися
правил благородних дзеркал, в яких летить цегла.
потрясений як яблуня у вересні,
без неї я не можу зазирнути за дозволені оку
межі,
сади, що злітають як килими,
отруйні храми Хіросіми, вона і є життя,
смерть, у неї красиве розкішне волосся:
породиста наречена Пегаса за сто мільйонів доларів,
пахучий шампунь з домішкою дьогтю.

***
мне хватит сил и глупости
быть самим собой,
жить поперек течения времени:
веревочный мост из мокрых бумажек стихов
над болотистой  как зеленый студень рекой
(плеск, долларовые пескари).
всю жизнь я обманываю человечество.
всю жизнь я хочу свернуть
с биологического расписания,
самовыпилиться из меню,
бульон в котором зарождалась жизнь,
я попал случайно как серьга из уха поварихи.
яделаю вид, что живу как все,
переставляю плоские ноги дней,
как заведенный болванчик взбиваю суету,
но сам я настоящей
убегаю
всегда
в сторону от человечества
как  принц-переросток на планете
заселенной миллиардами тупорылых роз.
я боюсь смерти, потому что придется слиться с тьмой
как с толпой, перестать быть личностью
и чем-то меньшим,
стать таким как все, а это значит, все что я написал,
это значит, я не сумел сбежать.
мысли о смерти - это вызвать смерть на дуэль,
а самому не прийти,
сесть в желтую овуляцию электрички
ночную и нестись сквозь свалки, звезды, леса и поля.
не оглядываясь. прекрасно зная:
она сидит за мной, спина к спине.
у нее хитрое уставшее лицо девушки с зелеными
глазами,
узел ее волос зернисто зумрит как осиное гнездо
слегка касается моего затылка,
и вот я снова я пишу о ней, мерило всех смыслов,
всего сделанного, прожитого.
она якорь для крылатого корабля, альбатрос на палубе,
все равно крылья в гипсу.
она барометр глубины. без нее
все пейзажи и книги, судьба лишается смысла,
как соль в морской воде, а я хочу выползти на сушу
в плавках, и сколько раз я, волкодав,
хотел перегрызать поводок разума,
строгий ошейник, где шипы - убеждения.
да, не будет честной игры, но мы будем соблюдать
правила благородных зеркал, в которых летит кирпич.
потрясенный как яблоня в сентябре,
без нее я не могу заглянуть за дозволенные глазу
пределы,
взлетающие как ковры сады,
ядовитые храмы Хиросимы, она и есть жизнь,
смерть, у нее красивые роскошные волосы:
породистая невеста Пегаса за сто миллионов долларов,
пахучий шампунь с примесью дегтя.