Писня лису

«Пісня лісу»

Колись давно, в одному прекрасному лісі, де веселка торкалася схилів гір, де розквітали квіти, а їхній аромат огортав довколишні села, жила одна фея. Щоранку після пробудження вона співала пісні, і від тембру її голосу весь ліс розквітав. Птахи на деревах завмирали в русі, її голос линув і приносив щастя, радість і сміх у довколишні домівки – мов жива хвиля, що лікує смуток, біль і журбу.

Але те, що люди жили щасливо, не подобалося темній силі, яка понад усе любила поглинати радість у сни. Одного дня фею відвідали злі чаклуни – вони прийшли й украли її голос, замкнули його в невідомості, а серце сховали в темряві. Замість серця й голосу вони дали їй обладунок і клітку з гострими колючками. Кожен раз, коли вона дивилася у дзеркало, її мучила власна подоба. А кожна спроба зняти обладунок закінчувалася тим, що виростали ще гостріші колючки…

Минали довгі роки, й здавалося, що надія згасла. Але ліс пам’ятав її пісні. Кожне дерево, кожна квітка і кожен птах у собі зберігали частинку її мелодії. І коли місяць покривав небо срібним світлом, між гілками починали тихим шепотом лунати тони, які колись співала фея.

Цей шепіт почув мандрівник, що заблукав у лісі. Він не був героєм у обладунку чи могутнім чарівником – лише звичайною людиною з добрим серцем. Коли він почув біль у голосі лісу, вирішив знайти фею. Він не злякався колючок і темряви, бо вірив, що любов сильніша за чари чаклунів.

Так почалася нова пригода – боротьба не лише зі злими чаклунами, а й із власними страхами. Бо тільки той, хто здолає власний страх, зможе розбити клітку, в якій ув’язнена фея…

Мандрівник йшов лісом довгі дні й ночі, аж одного разу дійшов до галявини, де трава перетворювалася на сухі колючки, а дерева стояли покручені від болю. Посеред тієї галявини він побачив фею. Вона сиділа в клітці з чорного заліза, усе тіло стискав важкий обладунок, а довкола здіймалися гострі колючки, що виростали щоразу, коли вона рухалась.

Фея підняла до нього очі – втомлені, але все ще повні іскор світла.
– Чому ти прийшов? – прошепотіла. – Ніхто не зможе мене визволити. Кожен, хто пробував, лише поранився об колючки.

Мандрівник усміхнувся.
– Я не прийшов боротися з колючками. Я прийшов повернути тобі те, що вкрали чаклуни – віру в себе.

Він простягнув руку й не намагався зірвати обладунок чи зламати колючки. Лише торкнувся її долоні, навіть коли гострі шипи поранили його. Його кров упала на суху землю, і там, де краплі торкнулися ґрунту, почали проростати перші квіти.

Фея з подивом дивилася, як колючки довкола неї поволі перетворюються на троянди. Її серце, приховане в темряві, відчуло тепло, і клітка почала руйнуватися.
– Бачиш, – тихо мовив мандрівник, – твій голос усе ще тут. Він лише чекав, доки ти в нього повіриш.

І в ту мить фея вперше за багато років заспівала. Її пісня рознеслася лісом, пробудила дерева, розквітли тисячі квітів, а птахи почали співати разом із нею. Обладунок зник, колючки розтанули, і фея стояла вільна, світло сяяло з її очей.

Автор: Лідія Савинець.
________________________________________________________
„Pisen lesa“

Kdysi davno, v jednom krasnem lese, kde se duha dotykala svahu hor, kde kvetly kvetiny a jejich vune obklopovala okolni vesnice, zila jedna vila. Kazde rano po probuzeni zpivala pisne a od tembru jejiho hlasu cely les rozkvetal. Ptaci na stromech ztuhli v pohybu, jeji hlas plynul a prinasel stesti, radost i smich do okolnich domu – jako ziva vlna, ktera leci smutek, bolest i zal.

Ale to, ze lide zili stastne, se nelibilo temne sile, ktera nejradeji pohlcovala radost do snu. Jednoho dne vilu navstivili zli carodejove, prisli a ukradli ji hlas, zavreli ho do neznama a jeji srdce skryli do temnoty. Misto srdce a hlasu ji dali brneni a klec s ostrymi trny. Pri kazdem pohledu do zrcadla ji trapil jeji vzhled. A kazdy pokus odstranit brneni koncil tim, ze vyrostly jeste vetsi trny…

Dlouha leta se zdalo, ze nadeje vyhasla. Ale les si pamatoval jeji pisne. Kazdy strom, kazdy kvet i kazdy ptak v sobe uchovaval kousek jeji melodie. A tak, kdyz mesic zakryl oblohu stribrnym svetlem, zacaly se mezi vetvemi septem ozyvat tony, ktere kdysi vila zpivala.

Tento sepot zaslechl poutnik, jenz bloudil lesem. Nebyl hrdinou v brneni ani mocnym kouzelnikem, jen obycejnym clovekem s dobrym srdcem. Kdyz uslysel bolest v hlase lesa, rozhodl se vilu hledat. Nebal se trnu ani temnoty, protoze veril, ze laska je silnejsi nez kouzla carodeju.

A tak zacalo nove dobrodruzstvi – boj nejen se zlymi kouzelniky, ale i s vlastnimi obavami. Protoze jedine ten, kdo dokaze prekonat svuj vlastni strach, muze rozbit klec, v niz je uveznena vila…

Poutnik kracel lesem dlouhe dny i noci, az jednou dorazil k mytine, kde se trava promenovala v suche trni a stromy staly zkroucene bolesti. Uprostred te mytiny spatril vilu. Sedela v kleci z cerneho zeleza, cele telo sviralo tezke brneni a kolem ni se tycily ostre trny, ktere rostly pokazde, kdyz se pohnula.

Vila k nemu pozvedla oci – unavene, ale stale plne jiskricky svetla.
„Proc jsi prisel?“ zaseptala. „Nikdo me nemuze osvobodit. Kazdy, kdo se pokusil, se jen zranil o trny.“

Poutnik se usmal. „Neprisel jsem bojovat s trny. Prisel jsem ti vratit to, co carodejove ukradli – viru v sebe.“

Natahl ruku a nesnazil se brneni strhnout, ani trny zlomit. Jen se dotkl jeji dlane, i kdyz jej ostre hroty porezaly. Jeho krev padala na suchou pudu a tam, kde kapky dopadly, zacaly rasit prvni kvety.
Vila prekvapene hledela, jak se trny kolem ni pomalu meni v ruze. Jeji srdce, ukryte v temnote, ucitilo teplo a klec se zacala rozpadat.
„Vidis,“ rekl poutnik tise, „tvuj hlas je stale tady. Jen cekal, az mu uveris.“

A v tu chvili vila poprve po mnoha letech zazpivala. Jeji pisen se nesla lesem, probudila stromy, rozkvetly tisice kvetin a ptaci zacali zpivat s ni. Brneni zmizelo, trny se rozpustily a vila stala svobodna, svetlo ji zarilo z oci.

Autor: Lidiya Savynets.