Великий Карфаген

Кожне місто
Колись давно
Вважало себе
За "річ у собі",
І ось тепер

Розмиття ідентичностей
Призводить до тимчасового хаосу.

Тобі говорять, що люди - невігласи,
Що немає ідеалів довкіл,
Але знов і знов,
Конформно чи опозиційно
Ти підіймаєш пензля чи ручку,
Інколи навіть із опаленої чи отруєної землі.

Метро як плейбек,
Метро як ребус,
Метро як місце втрати
Чарівних очей у натовпі...

І тут, і навкруги -
Огидні ноти беззаконня,
Над ними - сопрано віри,
Вібрато тривожності,
Скелі, які відділяють
Сцену від сценарію,
Сцила цінностей,
Харибда рішень,
Води, води, води,
Нестримні води
Фантомного болю
За незбережені життя
Або недописані рядки.

Ти стаєш деталлю,
Тривіальною серед незримих
Кабалістичних символів,
Але скільки б не висіла на руці
"Червона нитка",
Небо чує побажання та скарги,
Воно дарує "файника"
Дивними символами потойбічних епох,
Воно в своій мінливості контрастне,
І ти чекаєш вперто й нігілістично,
І струни небес то підіймаються, то затихають,

І ноти з пюпітрів злітають
Горілиць
Та виявляються біографіями,
Скепсис тисне руку фанатизму,
А десь по землі розкидані префікси "агіо".