Малю

Малеча малює
Нові папірці,
А на них - прогалини.
Ніби вкрадені Просвітництвом
(шукаючи космогонічну мрію),
Вони все ще тріпочуть вітерцем про незабуте.

Школи віднині
(у ворога) -
Мармурове лицемірство в золоті,
У нас - шепіт правди, але дещо завуальованої.

У ворога -
Крики й патос,
У нас - сліди на будинках,
Сліди (шрами) на обличчях,
Принишкле повітря на ранок
Після ночей,
Що сповнені
(*ультиматумів),
У вільному світі -
Передчуття розбитих сердець,
Непевності, запаморочення.

Малеча (тобі привселюдно кажуть) -
Не твоя,
Але знання - твої.
У попередньому житті
Ти була шовком та сувоями,
Клавішами та гобоями.

І тобі твої  ж кажуть:
(яке тобі діло до чужого болю?),
Маючи на увазі:
Лікуй або Йди.

І ти вже не жінка-есей,
Не жінка-естетика,
А жінка-емфізема,
Бо пропалені попередні шари спогадів,
Мрія про буржуазне споглядання,
Благочинну байдужість.

Риси вулиць переписує пасіонарій.
Ти, жінка-майже-естетична,
Смакуєш його тези,
Перекладаєш світовою діловою,
Але він, мов грецький вогонь,
Із ніжністю несумісний.

Він вважає тебе
За металобрухт,
Жіночний металобрухт,
А не те, що було тобою
За тисячу світлих днин
До невипадкового перетину.

Він, як і ти,
Проєктує майбутнє,
Сміється в очі ворогу,
Деконструює супостата,
Але його береже його прагматизм,
Тебе - твоя відчайдушна прямолінійність.

Тим часом за океаном
Неврівноважену,
Але фатально важливу пристрасть
Охрещують лімеренцією.
Лунає лимонадно-помаранчево,
Як нібито якщо ти металобрухт,
То вже й не людина,
Як нібито якщо він -
Щаслива комбінація цифр,
То вже й ніколи не був тендітним та вразливим,

Як нібито наявність людських симпатій та антипатій,
Цілей та ілюзій
Заважає виробництвам,
І ти за інерцією пишеш,
Аби хтось оповив квітами
Твої металобрухтові,
Але все ще живі
Рядки.



*До підручників з діалектики та екзистенціалізму