Шапкую

Я по милість сюди приповзла, до Твоїх воріт —
Простягти до усіх вівтарів безпорадну душу,
Бо затемнення впало на мій бідкуватий рід
І відтак побиратись надією тільки мушу,
Повертаючи квапно до серця Святе письмо,
Бо за рухом життєвим не мала коли читати,
(Бо стида позбувалась... — топила ляльок вісьмох
У затоці жорстокій. Чи Їх колисає Бог?),
А сьогодні пручаюсь не втратити Дитинчати. —
Пригорни Його, Господи, де б Він тепер не був,
Відганяючи дзвонами горе скоріш знадвору;
Зашиваючи діри й тримаючи долі зсув
У своїй огорожі, куди підпустили свору —
Запопадливе царство війни... Зупини бої
Задля спокою людям усім і бійців заради,
Задля тиші в альтанках і щоби вірші мої
На рядках каяття перестали відтак вмирати,
Як плоди ненароджені, їх що загоїв плач
Мій запізній... Словами моїми не ґребуй, Боже,
Бо всихає коріння родинне, тому пробач.
А з прощенням Твоїм пошкодує й усе вороже,
Що біді потурало супроти ухвал церков.
Милосердя благаючи, війську не зичу страти. —
Перед небом шапкую: хай вдача віднайде схов
І врятує Кровинку. Ще маю вину за Брата
Перед мамою рідною, бо нещасливий Він,
А мені поталанило меншу тягяти ношу;
Бо в гаях очерету Його загубився Син.
(Серед степу широкого, в хащі чужих місцин?)
І тому на колінах за двох перед Богом прошу:
Позбирай у долоні дощі, бо тече зі щок;
Вибачай, бо на вічному сонці є також плями,
Наче жереб — на воску. Й тоді не марнуй свічок,
А освітлюй дорогу тому, хто обабіч ями
У війні захлинаючись, вперто ковтає вдих, —
Борони Його, Господи, — щоби не вдих останній.
І дослухай спокуту ворожу й провину тих,
Хто живе, як от я, віддаля од ревіння сталі,
Та — не осторонь болю. — По ньому сюди повзла,
Аж під нігтями пекло застрягло і крихти раю.
Прости, Боже, за дрібку добра і за жменю зла.
...Ради Небіжа тяжчі гріхи я Тобі звіряю.

13 вересня 2025р.