«Безрадісна пора, очей зачарування…»
І ніжність вітру на моїй неголеній щоці,
як поцілунок неквапливий на прощання,
душа як човен Бугу у послідній сонячній ріці,
а Вінниці спокійніше їй подих і бажання.
Шкода, я не художник, древній лиш поет, -
цей день словами не опишеш,
як ллється з неба тихий ніжний фіолет,
і рветься серце вище, вище, вище…
І жовтий лист - сповільнений політ,
кружляння з чемодану наостанок і падіння -
мені в долоні Осінь раптом ляже дивоцвіт,
легкий на дотик, із медовим пахом тління.
Перед прощанням і яскравіш і гостріш,
пронизливіше запахи, відтінки й звуки,
перед прощанням все тихіше, м'якше і п’янкіш,
і відчайдушніше і почуття, і голоси, і руки.
Але нічого вже не втримати, - хльостке слівце,
і літній теплий вечір мовчазний, як пізнє диво,
і неможливо проминути нам прощання це,
як більш не дихати осіннім неможливо.
Осiнь
© Copyright: Петр Скорук, 2025
Свидетельство о публикации №125090903386
Свидетельство о публикации №125090903386
Рецензии