Церсики

ЦЕРСИКИ

Думка для нас розчиняє зневіру безпутну,
крою немодного пам'яті мірка життя,
юних віршів і ще мрій безпритульних.
Хочеш у рідні краї, бунтівник? Наливай!

В берег пливи, - у туманах дністровських
ніжно гойдають там срібних птахів.
В край, де надії твої так старезно казкові,
що молодих не розвідають різних осіб.

Чи пам'ятаємо ми, втікачі швидкоплинні,
час для чого й чому починався наш шлях,
як абрикоси все падали вічні і стиглі
вниз, Могилеві на груди, мов злато не раз?

«Церсики» з гілок зриваються стиглі,
в землю священну дитинства летять.
Білим видінням всі дні розчинились
й Бог-чарівник вже не поверне нічого назад.

Але у школі, в дворі, мені кепку знов набік
збило дівчисько, немов жартома.
І восени, де кораблики-листя ковзають,
в Вічність впадають усі. Як і я.

Слалом доріг - серпантин-неминучість,
міст прикордонний і варта фіктивна колись.
Місто кохання між ніжністю й смутком, -
це невловимий проміжок буття назавжди.

Місто моє говорливе, - там «Ракова шийка»
вулиця названа у документах. І знов, як тоді,
древню єврейку «конфетницю» звали поштиво.
Місто моє, берег мій я не зраджу повік!

Тут я нічого уже не пороблю, - блудилось-молилось,
з тим, що не справдилось, з тим, що, пішло.
З гілки зриваються й падають «церсики» стиглі
в розум і серце і наскрізь у душу мою знов і знов.

- з книги «P. S.»