Я вже наполовину не я

І здається, що моє життя — то копія чужа.
Малюю знову гарні я картини,
ховаю знов від себе ті причини.
Зламаю ще один мольберт, закину все,
і творчість, і думки мої — усе.
Піду в далекі гори жити,
сховаюсь від людей, щоб не любити.
Дайте спокій, дайте вмерти
на рідній Україні, де душа моя відверта.
І знову фарби потечуть в одну,
і буде знов незрозумілий постмодернізм в сумну луну.
Я знов напишу книгу, і не одну,
про своє життя — і кину в вогняну весну.
Життя неначе фільм суровий,
фарбує чорним, то барвистим знов новий.
І в ліс тікав — подалі від думок майбутніх,
від страху жити в рамках, сірим, зниклим.
От мені вже майже тридцять літ,
а я ще зовсім не прожив свій світ.
І кожен мій фінал — здавалося б, кінець,
а я, як Фенікс, підіймаюсь до небес.
Мене не кожен день любили,
і часто під ногами топтали, били.
Не кожен день хвалили — обзивали теж,
а я ішов вперед, не зводячи плеч.
Щодня боровся з правдою у світі,
і ставав сильніший у тій битві.
Прощавай, моя поранена душе,
забери мене, Боже, туди, де тихо й добре.
Досить з мене — я прожив це життя,
хоч ти знаєш — я ще зовсім не старий, це я.
Прощавай, мій білий янголе, — крила згорів,
вибач, що мрії твої я згубив.
Старався, бив себе у груди, що зможу — та впав,
досить страждань, я все вже віддав.
Дякую тобі, охоронцю мій ніжний,
що був поруч у світ найтемніший.