СТО ЛIТ
Судьба, залякувала плахою завжди,
і нам палаци розуму творила напоказ.
Не досміялись, не наплакались і я і ти:
богиня-берегиня ти, а я лиш – графоман!
Сто літ не відкривав я душу, (мо’, дурак?),
ні Африк-Антарктид, ні Атлантид. Лиш книг!
Та в горлі клешнями, махає не омар, а рак
для мене, ніби доля-каракатиця, убивець Хрип.
Та в вінницькій Соборній ми підемо до кінця,
(нехай Південний Буг бурчить й пустує міст!)
Тепер покаявшись, зізнатися пора, -
зник пароплав, зате не прохолов наш слід.
Фантоми віршів понівечених ізнов летять
з прозорих почуттів і фраз простих,
але обнятись, рідна, в Вічності пора,
бо Бог ось-ось простить нас, Буг і всі мости.
…Немов з обкладинки старої Біблії ловіть
листок вірша ... - епіграф? епілог? -
«Чому ми один одного любили, мов сто літ?
Чому свій розум любим ми, скажи, Господь?»
- з книги «P. S.»
© Copyright: Петр Скорук, 2025
Свидетельство о публикации №125081901092
Свидетельство о публикации №125081901092
Рецензии