Переводы
Гузели Рахматуллиной
***
У абдымках чароўных спакою
Спіць палёў неабсяжны прастор,
І на шыбах мастацкай рукою
Тчэ мароз адмысловы ўзор.
І гарыць пурпуровым рубінам
Нежылы і халодны заход…
Далеч снежная змрочная, сіняя
Ў паветры звініць, нібы лёд.
Я гляджу на акно і, як здані,
На блакітных палотнах нябёс
Ажываюць у сонечным ззянні
Маладыя галінкі бяроз…
Пахне ліпавым мёдам, здаецца,
Хоць мяцеліца кужаль свой тчэ,
І на сэрца жывое кладзецца,
Пыл лядзяны па шыбах цячэ.
***
Замирая в волшебном покое,
Засыпает бескрайний простор,
И мороз, как художник, рукою
На окошке выводит узор.
Догорая пурпурным рубином,
Остывает потухший закат.
Горизонт весь заснеженно-синий,
Да звенящий воздушный раскат.
От бессонницы маясь, тихонько,
У окна ожидаю рассвет,
Наблюдая, как призрачно-тонкий,
Поутру пробивается свет.
И запахло вдруг липовым медом
От оживших на солнце берез,
И на сердце теплеет с восходом,
Несмотря на морозный прогноз.
***
Дробны дождж за акном шамаціць…
І здаецца, што з клёнаў і ліпак
За лістом ліст ляціць і ляціць
Пад акорды восеньскіх скрыпак.
Нібы нехта стаіць і маўчыць,
Макрату ціхім шорахам сыпле.
Стылы дождж не сціхае, імжыць,
Ліст аслізлы за ботамі ліпне.
Восень плача з-за мокрых вуглоў,
Хрыпла, нібы на грып захварэла,
Будзе так, пакуль снежань драбкоў
Не падкіне ёй снежна-белых.
***
Мелкий дождь за окном шумит,
И с продрогших кленов и липок
Мокрый лист все летит, летит
Под аккорды осенних скрипок.
Будто кто-то стоит, молчит,
И листву ту на землю сыплет,
Дождь морзянкой опять стучит,
Прилипают к подошвам листья.
Осень плачет навзрыд в углу,
Потеряв голос тихий, нежный,
Бедной, ждать ей теперь к декабрю
От простуды таблеток снежных.
***
На паплавах, затканых туманамі,
Пасуцца статкам белым вербы і таполі.
З дывана цёмна-сіняга над намі
Зыходзіць ноч нябачна і паволі.
Мігцяць, бліскочуць зоркі ў цішыні,
Міргае месячык з нябёс, стуляе вейкі,
Нібыта сочыць пільна з вышыні,
Каб не будзілі сон начныя чарадзейкі.
Калі задумліва ў зорны свет глядзець
Людскім прыгашаным і простым зрокам,
Жыццёвых ведаў не хапае зразумець
Натхнёнасць хараством зямным Прарока.
Ці можна ў словы ўціснуць прыгажосць,
Нябёсаў чары, зорак яркіх ззянне?
Метафар, форм на свеце б не знайшлося
І рыфмы лепшай — з цудам параўнанне.
***
В заливных лугах среди туманов
Опустилась ночь в простор полей,
И накрыла синим покрывалом
Табуны из ив и тополей.
В темноте мерцают ярко звезды,
И моргает в тишине луна,
Наблюдая, чтобы в час тот поздний,
Чародеи не спугнули сна.
И скрывая тайны мирозданья,
Что непостижимы смертным нам,
Смог Пророк в порыве созиданья
Сотворить небесный чистый храм.
И нельзя здесь выразить словами
(Человек лишь временщик и гость)
Чудеса ночных небес над нами
И мерцанье тех далеких звезд.
Лясное возера
Як вока, возера блакітнае вады,
Выцягваецца лес вакол у неба.
На мокрым беразе ў розныя сляды
Распісана жывёлай чуйнай глеба.
У глыбіню вады раздумліва зірні —
Бязмежжа калыхнецца прад табою,
Як зорнай ноччу замігцяць агні,
Душа памкнецца разам да спакою.
Прыйшла да возера я сцежкаю быцця,
Каб даць душы спакоем наталіцца.
Тут зоры дзіўным светам зіхацяць,
З нябёс у возера сцякае таямніца.
Лесное озеро
Словно очи вода голубая темна,
Лес простерся до самого неба.
Зыбкий берег затоптан на мели до дня,
След звериный растянутый слева.
Может в бездне откроется тайна на миг,
Как сливаются воды и небо,
Звезд мерцанье и виды далеких планид,
На которых никто еще не был?
Звезды светят, покой и вокруг тишина,
И душа отдыхает от боли.
Млечный путь, затрепещет ночная волна,
И спокойней становится что ли.
***
Зіма здалася без бою,
Збегла ноччу ў край сяла.
К раўчуку да вадапою
Вясна коней прывяла.
Тыдзень, два — на крылах смелых
Цяпло ластаўкі прымчаць,
І пралескі цвіллю белай
На палянах замігцяць.
Заірдзіцца жоўтым пылам
Лог, дзе пёраў залатых
Нагубляе сонца з крылаў,
Абтрасаючы з вады.
Запяюць шпакі напеўна.
Сок да голляў ад камля.
Пералівам, гулам спеўным
Наліецца ўся зямля.
Паплывуць чаўны хмурынак
Па бязмежжы к нам здалёк,
І растане крыгай сіняй
Сум, у зімку што залёг.
***
А зима сдалась без боя,
Отступила на окраину села.
И весна лесной тропою
Лошадей для водопоя привела.
Глянь, пройдет совсем немного,
Пусть неделя - две, с приветом, гомоня,
Опять вернется с зовом рога
На рассвете птиц весенних суетня.
На поляне белым пухом
Распустившись, вдруг смутится первоцвет.
Золотые перья глухо,
Ударяясь, растекутся в тень и свет.
В облаках тех, белых, пенных,
Безмятежность, тишь, ты только знай и верь.
И забродят соки в венах,
У берез, что вниз потянут боль потерь.
Свидетельство о публикации №125081505324