Болгарские поэты Христо Ясенов Мадонна

„МАДОНА” („МАДОННА”)
Христо Павлов Туджаров/ Ясенов (1889-1925 г.)
                                         Болгарские поэты
                                         Переводы: Валерий Яковчук, Терджиман Кырымлы


Христо Ясенов
МАДОНА
    
1.
Зад пустинните полета и далечните гори,
дето месецът не грее и зората не зори –

в тишината на скалите, надалеко от света –
гине светлата мадона в безотрадна самота.

А разсеял бих тъмите, превъзмогнал бих и страх,
и понесъл бих се гордо над суетности и прах,

и заключения замък бих посегнал да руша,
за да любя и лаская тази трепетна душа.

Но страхувам се, че моя тя ще бъде само ден,
а на втория – от нея аз ще бъда уморен.

А желал бих да я любя, вечно да я любя аз,
превъзмогнал в любовта си катадневности и мраз.

2.
Аз ида бледен, тих и морен – дете на тъмните пустини,
и търся светлата родина на волен отдих и сълзи;
аз търся цветните килими на твойте губери-градини
и хладна сянка под листата на твойте къдрави лози.

Аз ида бледен, тих и морен и търся шемет и забрава,
за да убия – лековерен – греха на всяка суета;
аз ида кротко да почина под твойта пролетна дъбрава,
аз ида тебе да целуна, о, моя горда красота.

И пак до тебе коленичил – дете на делничните битви –
кат съща майка милостива прегръдки топли разтвори:
жадувам галения шепот на твойте вечерни молитви,
жадувам грейналия трепет на твойте румени зари.

3.
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета,
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!

Дай ми пясъчния вихър на пустинята безкрайна
и бленуваните ласки на бленувана душа;
дай ми вярата на бога и великата му тайна,
да не мога обезверен, да не мога да греша.

И до мене приютена, приласкай ме като майка! –
Търся топлото дихане на откъснати цветя;
търся грейнали простори и окрилата на чайка,
за да мога, като нея, над морета да летя.

А когато притъмнеят безпределните простори
и потърся обездомен аз родина и покров,
отвори ми ти вратата на широките си двори
и налей ми от виното на великата любов.

Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета,
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!

4.
Усещам те, когато нощта молитви шепне,
усещам те в тъгата на всякоя сълза
и сутрин те усещам, когато лист потрепне
и глухо се откъсне от бялата бреза.

5.
Усещам те навсъде – велика и безкрайна, –
ти пееш и танцуваш под лунните лъчи.
За другите си бездна, за другите си тайна,
а моят дух те знае – и люби, и мълчи...

6.
Аз имам нерадост и скърби неверни,
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам отрова от горести черни
и топли молитви и песни вечерни,
които говорят за теб.

Ти имаш морета и вихъри бурни,
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш напивка във сребърни урни
и светли олтари, и утра лазурни,
които говорят за мен.

Аз имам далечни безводни пустини
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам студени и мъртви градини,
и снежни полета, и пусти долини,
които говорят за теб.

Ти имаш дълбоки ласкателни взори
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш широки и светли простори,
и пролетно слънце, и мраморни двори,
които говорят за мен.

7.
След всяка скръб, след всяко тържество,
след всеки шум на делничните битви
аз ида пак при тебе със молитви,
че ти си дъх от мойто божество.

И винаги по тебе замечтан,
усещам аз отново, че живея –
и странствувам, издигам се и пея –
и моята любов е океан.

8.
Полъхна цветен мирис на вечер ведролика,
помръкна морно слънце над сънни лесове
и вечерник засвири в крайбрежната тръстика,
развеял цветни билки и златни класове.

Часът на късна доба спокойно зацарува,
напада лунно злато над суша и вода.
Заспалата мадона през мене засънува,
заспалата мадона през мене зарида...


Христо Ясенов
МАДОННА (перевод с болгарского языка на украинский язык: Валерий Яковчук)

1.
За пустинними полями і лісами вдалині,
де не світить срібний місяць і вогні зорі ясні, –

там на скелі в повній тиші, у гнітючій темноті,
гине чарівна мадонна в безвідрадній самоті.

Я б розсіяв ті темноти, пересилив би і страх,
і полинув би я гордо, де суєтності і прах,

і той замок неприступний я готовий розвалить,
щоби ту тремтливу душу міг голубити й любить.

Та боюся, що моєю вона буде тільки день,
в той же час боюсь – від неї буду стомлений щодень.

Бо хотів би так любити, щоб любити вічно міг, –
розтопити в цій любові днів буденних лід і сніг.

2.
Я йду блідий, мовчу в утомі – дитина темної пустині,
шукаю світлу я країну,  де вільний подих і сльоза;
шукаю килими квітчасті садів твоїх квітучих нині
і тінь холодну під листками, що береже твоя лоза.

Я йду блідий, мовчу в утомі – шукаю забуття я знову,
щоб міг убити, легковірний, той гріх, що творить суєта;
я йду покірно, щоб спочити у весняній твоїй діброві,
я йду тебе поцілувати, моя ти горда красота.

Знов біля тебе на колінах – дитина життьової битви,
щоб ти, як мати милосердна, обійми теплі розвела:
бажаю ніжний шепіт чути в словах вечірньої молитви,
бажаю, щоб зоря ясніла з твого рожевого чола.

3.
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!

Дай мені палючий вихор над безкрайністю пустою,
ласки мрійні безустанні дай замріяній душі;
дай мені ти віру в бога з таємницею святою,
щоб не міг я більш, безвірний, щоб не міг я більш грішить.

І, до мене притулившись, приласкай мене як мати!
Я шукаю теплий подих квітів зірваних в путі,
я шукаю світлий простір, крила чайки хочу мати,
щоб я також, як та чайка, над морями полетів.

А коли вже притемніють неосяжності суворі
і знайду, блукач бездомний, я свою вітчизну знов,
ти відкрий мені ворота твого затишного двору
і налий вина, в якому неземна твоя любов.

Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!

4.
Тебе я відчуваю в молитвах щирих ночі,
тебе я відчуваю в журбі щоденних сліз,
і вранці відчуваю, коли листок тріпоче
і тихо опадає з посріблених беріз.

5.
Тебе я відчуваю, велика і безкрайня, –
співаєш і танцюєш під місяцем вночі.
За іншими безодні, за ними все у тайні,
а мій дух тебе знає – і любить, і мовчить...

6.
Я маю журбу і скорботи невірні,
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю отруту від смутків безмірних,
і щирі молитви, і пісню вечірню –
говорять вони про тебе.

Ти маєш моря і нуртовища бурні,
цвіт дня весняного тебе не мине;
ти маєш напій у твоїй срібній урні,
і вівтарі світлі, і ранки лазурні –
говорять вони про мене.

Я маю далекі безводні пустині –
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю холодні сади в запустінні,
і сніжні поля у порожній долині –
говорять вони про тебе.

Ти маєш лиш погляди ніжні любові,
тебе цвіт весняного дня не мине;
ти маєш безмежності світлі чудові,
і сонце весняне, і двір мармуровий,
говорять вони про мене.

7.
Після скорбот, і після торжества,
і після шуму життьової битви
я знов іду до тебе у молитві,
бо ти є дух від мого божества.

І я про тебе мрію знов і знов,
і що живий я знову відчуваю,
і я іду, я піднімаюсь і співаю –
і океаном є моя любов.

8.
Повіяв запах квітів вечірньої години,
зайшло в утомі сонце за сонний ліс густий
і вітерець вечірній заграв в листках тростини,
розвіяв в полі трави і колос золотий.

Час пізній вечоровий спокійно наступає,
і золото ллє місяць  на води голубі.
Через мене сонлива мадонна засипає,
через мене сонлива мадонна у журбі...


Христо Ясенов
МАДОННА (отрывок, перевод с болгарского языка на русский язык: Терджиман Кырымлы)

1.
За пустынными полями и лесами вдалеке,
где луна в облачной яме, звезды – в чёрном кулаке,

в веже немой и засонной что могила под крестом,
гибнет светлая мадонна в одиночестве крутом.

Я б, отринув робость, взреял над постылой суетой
и, с попутчиком-бореем твердокаменный застой

отыскав, его разрушил полюбить и приласкать
девы трепетную душу, жизни краткой благодать,

но боюсь, любить сподоблюсь от зари и до зари,
день денськой один, не боле, сердце это приморив,

а желаю долгой, вечной, нескудеющей любви
бремя серое облегчить будней, как их ни зови.

2.
Усталый, тихий и побледший, осенней пустоши детина,
ищу родную палестину отдохновения и слёз:
твой сад в цвету моя отрада, да изумрудная перина:
да исцелит меня прохлада твоих, любовь, тенистых лоз.

Побледший, тихий и усталый, ищу забыться сует грешных,
хочу до головокруженья тебя одну зацеловать,
краса моя, гордячка в алом под голубым на зелен-вешнем –
и с кротостью изнеможенья упасть в беспамятства кровать.

К стопам твоим упасть бы детке постылых будней полубитвы;
что мать родная милосердно теплынь объятья отвори:
войму ласкающий твой шёпот вечерней, тихнущей молитвы
и утону в призывной дрожи сиянья утренней зари.

3.
Дай мне силы и отваги семь морей пройти на вёслах,
дивы дивные увидеть неизведанный земель,
солнца жаркого – согрею эту сумрачную осень,
дней безоблачного неба, зелень, песню, цвет и трель.

Дай мне бури-суховеи над безкрайнею пустыней,
нег разсказки безпредельной вечно грезящей души,
веры в истинного бога – без расчёта и унынья
мошью таинств сокровенных вечно жить и не грешить.

Мне б согреться и упиться твоей лаской материнской,
всепьянящим ароматом свежесорванных цветов –
и подобно чайке взреять над дорогою тернистой:
воспарить над повседневьем я доволен и готов.

А когда закат погаснет в неразгаданных просторах,
и устану я без крова над освоенным кружить,
проведи меня родного во широкое подворье,
напои любовным хмелем, накорми и уложи.

Дай мне силы и отваги семь морей пройти на вёслах,
дивы дивные увидеть неизведанный земель,
солнца жаркого – согрею эту сумрачную осень,
дней безоблачного неба, зелень, песню, цвет и трель!

4.
Ты в моих чувствах долгих годин молебна ночи,
ты в моих чувствах долгой капели чистых слёз,
и – в холоде тумана зари моей урочной –
в тишайшем листопаде задумчивых берёз.

5.
Ты всюду в моих чувствах, великая что вечность
певучая плясунья в сиянии луны.
Иным ты – бездна тайны, не для короткой встречи,
мои же емлешь будни и трепетные сны...

8.
И аромат повеял цветущми лугами,
и солнце в утомленье померкло за горой,
и ласковый вечерник играет камышами,
пестреющей поляной и нивой золотой.

И лунный тихий вечер в округе воцарился,
и в золото оделась лазурная волна.
Со мной и врозь мадонна в тоске моей искристой
с рыданьем отдаётся во власть благого сна...