Богатир

Поміж чонгарською і кримською землею
є залізнична станція Сиваш.
І острів, що лежить під нею,
є ідентичний назвою своєю,
він також називається Сиваш.
І море, що той острів омиває,
воно ту саму назву також має,
те море називається Сиваш.

Кумедна склалась піраміда,
незвична, чудернацька з виду:
Сиваш, що у Сиваш пірнає,
ще й на собі Сиваш тримає –
Такий предмет розмови наш.

*************************
Там був сільпром, де сонце з вітром
з басейнів воду брали хитро,
а залишали тільки сіль.
Такий був їх робочий стиль.
Сіль, що була творінням їх,
біліла з блиском ніби сніг.
Та сіль була іще сирою.
Кристали – натрій-хлор з водою
були. І плакали росою.
Втрачали сенс кристали ці,
коли їх стиснеш у руці.
Ту сіль складали у кагати
чотири роки дозрівати.
Так довго, лежачи, вона
міцна робилась – кам’яна.
Там кИрками її дробили,
шматки возили до млина,
а перемелена щосили
до страв годилася сповна.

Важка в сільпромівців робота...
З басейну до людського рота
вся через них проходить сіль.
В кістках і м’язах гострий біль
тривала втома спричиняла.
Лиш сильна воля підіймала
їх з відпочинку до лопат.
Соляр – він хліборобу брат,
він горблячись стає до діла,
не розігріє поки тіла.

Був серед них (сказати б так)
чи то мужик, чи то юнак.
Я, чесно кажучи, не знаю,
ім’я його не пам’ятаю.
Щоб мати з ним душевний мир,
назву умовно – Богатир,
того невтомного трудягу,
що привернув мою увагу.
Він не кректав, бо був при силі,
коли по площині похилій
вивозив тачку на кагат.
Він це повторював стократ.
Коли вже стомлена бригада
була спочити трохи рада,
то він не падав на полин,
дивитись у небесну синь
і прислухатися, як біль,
що збігся в спину звідусіль,
потроху тіло покидає.
Він клопоту того не знає.
В той час, як всі тамують втому,
він час не гаяв по-пустому:
свинець рубав собі на дріб.
Це для мисливця ніби хліб.
Рушницю маєш – май набої,
не нехтуй істини простої.

Було тоді що полювати,
мисливську душу повтішати:
зайці, лисиці, галагази,
не перелічиш всіх відразу.
А то й дрохву – царицю степу –
вплетеш у розповідь дотепну,
але стрілять красунь неможна,
такий би вчинок був безбожний.
Траплявсь приїзд Остапа Вишні
(було таке в часи колишні),
і про мисливця – майстра слова
ще довго чулася розмова.

Бригаді, звісно, крім тій солі,
всіляких справ було доволі.
Траплялось і копати ями –
шпурляти землю до безтями.
Коли бригада вся копає,
нагору землю викидає,
то Богатир всю землю згорне
подалі легко і моторно,
ще й нарубає трохи дробу.
Кричать із ями: «Ти, неробо!
А ну залазь і будь у ямі,
а відгортання вже за нами».
Стрибнув у яму швидко, браво,
жбурляв наліво і направо.
Бригаді бракувало «жиру» –
бригада запросила миру.
Бригада довго відгортає,
Він ще свинець на дріб рубає.
Усій бригаді дуже прикро,
і хтось із хлопців раптом крикнув:
«Давай поб’ємся об заклад,
чи маєш силу, чи навряд
піднімеш ти мішок на плечі.
Почнем же, поки ще не вечір?»
Мішок натрамбували сіллю:
«Ну, піднімай, якшо ти сильний».
Присів плечима до мішка
мій богатир (а сіль - важка).
Уже наладився смикнути...
Ну, хлопці! В програші вам бути!
То ж перелякані вони,
неначе дикі кабани,
на край мішка і наступили.
Рванув він з усієї сили
і розірвав навпіл мішок –
Такий-то хлопцям був урок.

Хоч був силач моторний бравий,
та не здобув гучної слави.
Вона не криється в лопаті,
а ні в завешенім кагаті.
На рингу! Натовп там горлає,
Там буря оплесків лунає...
Там слави спалахи великі,
Де б’ють один одному пики.