Mоя чарiвниця

Начаклувала... Бач, а ти не вірив,
Що щось мольфарське є в моїм коханні
(Лія Лембергська, Начаклувала)
 

Загадково-байдужа така наяву.
Та чомусь то палкою, то ніжною сниться.
Не вмираю без неї, але й не живу.
Химородниця мила,  моя чарівниця -
Не тримає мене абсолютно вона,
Але й не відпускає від себе нікуди.
Розумію: в моїй бороді сивина,
В ребрах біси сидять – чи мені для спокути
Віку вистачить? Правда це все далебі.
Та коли ця мольфарка погляне у вічі,
Відчуваю і хвацькість юнацьку в собі,
І приборкану пристрасть, і біль чоловічий.
Із мережив білизни, як риба з мереж,
Вже ніколи не звільниться серце пропаще…

Розгадати її неможливо, авжеж.
Загадати завітним бажанням хіба що,
Коли раптом впаде перша зірка з небес
І затихне луною весни птичий щебет.
Розчиняється з часом простий інтерес.
А кохання, як атом, і час не розщепить.
Так,  людські почуття – це ті самі річки: 
Каламутні з’являються з чистих джерелець.
Та між нами прозорі бажання й зв’язки.

В ній цнотлива спокуса, в ній ангельска прелесть.
То до неї летять всі думки стрімголов.
Як інакше? Вона ж бо така рара авіс!
Це у інших нерідко фізична любов
Переходить в таку платонічну ненависть –
Бозна де там межа… Може, все маячня.
Але як каламутить бажання невинні 
Її посмішка, що, мов мале кошеня,
Тихо п’є молоко мого зніяковіння!
Божеволію, певно -  далися взнаки 
Невимовні бажання, невтілені сни ці.
Та в’їдається, наче ліризм у рядки,
В душу погляд, що зваблює ним чарівниця.