Осиротiв будинок

Осиротів будинок мій старий,
Позаростали двері бур’янами,
Лиш вітер тихо в шибці, як живий,
Шепоче мовчки спогади з роками.
Звучать слова — колись були святі,
Тримали рід, єднали цілу хату,
Та все зів’яло в сивій пустоті,
І світло щезло в темряву, завчасно.
Уже ніхто не топче рідний двір,
Не чути сміху, гомону, розмови.
І спогади — мов дим у світлий вир,
Розвіяв час їх, наче сірі сни, безмовні.
Мовчать дерева, мов старі старці,
Схилили плечі — в вічність, у безодню.
І дуб засох на теплому дворі,
Що затіняв нас в літню прохолоду.
І крізь щілину — спогад, наче звук,
Про щастя те, яке не оцінили.
Та час іде — в безжальний свій порух,
З собою забирає дні щасливі.
Руйнується поволі дім мій рідний,
Каміння стогне — в нім і радість, й жаль.
Усе минуло: і веселі свята, і біди,
І тільки тінь зосталась — мов печаль.
Не сяде вже родина за столом,
Не пролунає сміх в стінах стареньких.
Все заросло… Й розтануло добром —
Дитинства дім зникає в снах вечірніх.
Не повернути ані мить назад,
Не переступить більше рідний поріг…
Лиш спогад тихий — мов далекий сад,
Про той єдиний, незабутий вік.