Вже світанку на обрій лягла; шлея;,
чорна ружа нічна відквітла,
позаяк, мій владико, я тінь твоя,
похідна сирота у світла.
За тобою шала;юся по п'ятах,
як за храмом апсида східна,
чи як вірний собака прикутим, ах,
супроводжую хрестовидно.
Де таємно Почайна тепер тече,
набуваю напевне віру,
і, як водиться тіні твоїй — натще —
для цвяхів підставляю шкіру.
Сповідальну ніч обриває приліт —
навіжених шахедів зграя.
Через сотні дитячих убитих літ,
розумію: тебе немає.
А є тільки одна, невгамовна лють,
що забирає біль у плоті.
Залишається ледве остання путь —
заклювати баньки мерзоті.
Чуєш, янголе, друже мій, не свічу;
із кадилом твоїм на сіні, —
дай рушницю і кулі, і я помщу;,
і вернуся на місце тіні.
болить
© Copyright: Цветков Александр, 2025
Свидетельство о публикации №125080203059
Свидетельство о публикации №125080203059
Рецензии