Пошесть сарани

Поцятковане зорями небо підсвічує дах,
На якому згортає гніздо посивіла лелека,
Щоб шукати притулку породі по інших містах
І поквапити двійко дітей у країну далеку,
Бо обпечено крила... Та впали доми хватькома,
Подірявлені наскрізно пошестю вибитих вікон,
На зневірену землю, що є між братами двома
І — колискою, і — межовою гризнею довіку;
І — чорнішим за тіняву морем, що чари втрача,
Бо разом із тілами на дні оббіловує судна.
А тим часом на щоглі чужинній співа дитинча —
Під лелечиним серцем її, що захоже й підсудне
За бажання не впасти у розпач — у зграю війни,
Що колись зруйнувала хати і родинне піддашшя;
За жадання, щоб вітер полони і клітки звільнив,
А посічені списами долі змінились на краще.
Щоб не бідкались люди краями охайних пустель,
Підбираючи з долу зневір'я холодні наїдки,
Та вертались додому, зачувши упізнану трель
І птахів, і джерел, що зостались не бачено звідки.
Бо спустошення правити бал надає сарані,
А затемнений липень не ставить веснянки на щоки  —
На жіночі обличчя... І зараз вони смоляні,
Черноземи та величне небо горітимуть доки.
І допоки зажерливі сили, стада руйнівні
Не зволожать сьозами землі, де спочили невинні,
Бути крові на крилах і бути столітній війні
Та на лицях від сонця не бути відтак ластовинню.

27 липня 2025р.