Пiрровi стiни

Метеликів райдужний рій, наче вир почуттів,
Здіймаючи крилами пил, досхочу мерехтів
В уяві моїй — у стрімкому, життєвому русі
І поміж гудіння комах, що не знали числа,
Навпомацки, світ оглядаючи, кволо повзла
Душа комашинна — моя недосвічена гусінь.
Що потім постала із лялечки в гарне дівча,
Її що усміхнений ранок однак зустрічав,
На друзки ламаючи кокону піррові стіни;
Шмагаючи осудом вміло обидві щоки,
Неначебто віялом... — Серце ставало жорстким,
А шрами набуті робилися досвідом цінним,
Що впали на спину печаттю усіх кольорів.
Та вперто долала гусениця вишколу рів,
А крила слабкі набирали жаги до польоту.
Зростала комаха... ловила і вдачу, і гав;
А світ, що навколо, здавалося їй, шкутильгав,
Бо надто дозріла й вважала себе за істоту:
Її спопеляли бажання, кохання і пал,
Від чого здавався жіночнішим вбогий овал
Лиця комашинного; вельми змінилося тіло,
Бо гусінь земне, нетривке прийняла за рушій,
Не гаючи часу свого для зростання душі
Й слизьку, нерозвинену шкіру зірвати кортіло
І кинути в піч, на вогонь. — Як позбутись себе...
Та й досі на силі завзяття створіння сліпе
Збирає нектари, а тільце зривається з даху.
Знімаючи вправно кайдани тісні шкаралуп,
У файне забарвлення свіжий ховаючи струп,
Від себе летить махаон... до вершини імаго.

20 липня 2025р.