Всюди св й

Шукав я довго, в решті-решт знайшов,
Коли ще місяць понад хмари не зійшов,
Як вгомонились птахи і поля,
Я відпочить збиралася земля.

Сидів він  на горі  наче чабан,
Як ніби в цьому є його талан,
Ножем тихенько палицю стругав,
Та щось у вуса сам собі співав.

Питаєте, як я його впізнав,
Не розумом, я серцем відчував,
Що не жебрак він, більше мандрівник,
Душ заблукалих лікар-рятівник.

На кого схожий,  дід собі як дід
Проста одежа та багацько літ,
В мозолях руки, вуса, борода,
Спада волосся  сиве як вода.

А очі сині, наче льон у полі,
Що залікують рани у недолі,
Такі безмежні, лагідні, як море,
Заглянеш в них і горе вже не горе.

Я поруч сів: достав дід паляницю,
Та в келиху холодную водицю,
Ще довго так, пліч о пліч ми сиділи,
Сиділи мовчки, і пили та їли.

І світ завмер, і зупинився час,
І вітер навіть стих навколо нас.
Такої тиші я тоді не знав,
Бо навіть голос свій ледве впізнав,

Коли спитав:
"Скажіть, будь ласка, хто я?
Для кого в світі б'ється серце моє?
Якщо в мене не мова, а язик,
Чи значить це що я для когось зник?
В потрібний не фарбую колір хату,
Що ж я тоді, продався супостату?
А як балакаю з гуцульським я акцентом,
Відразу становлюсь іноагентом?
Коли у мене шлюб, але не брак,
Для когось прикро це, поганий знак.
І не повільний я, і не моторний,
Не зовсім білий, і не зовсім чорний..."

Його я руку на своїй відчув,
Наперед того, як  його почув,
Той дотик був на дотик мами схожий,
Який з дитинства пам'ятає кожен.

Все досить, сину, годі, зупинись,
Мене послухай, в очі подивись,
Ти не один, вас є таких багато,
Хто в слід за мрією покинув рідну хату,
Хто  Батьківщину відпустив далеко,
Та полетів у вирій, як лелека.
Хто розчинився в армії людській,
Між рівних рівний, та повсюди свій.
Для тих хто вірить лише в доброту,
Любов до ближнього обравши за мету.
На кольори не ділить хто людей,
З захопленням береться до ідей,
Цінує правду, кривди не приймає,
До кожного поваги вимагає.
Де хочеш, можеш жити сину мій,
Цінуй людей, і будеш всюди свій.

Травень, 2025 року.