блюзнiрство

Яке блюзнірство, Господи, прости
цей сум у віршах. Краще би радіти,
бо ми живі, бо сяє з висоти
липневе сонце. Поруч грають діти
у нашому дворі, а слів нема
оскільки ті слова сьогодні зайві.
Хитаеться шовковиця німа
і тане листя в сонечному сяйві.
Ну, що іще? Пригадуємо дні
дитинства - липень, сонце, спека з ранку.
І що тобі дають рядки сумні?
Краплина йоду капає на ранку?
Солодкий біль? Блюзнірство як то є,
удавано так легко сумувати...
А справжнє щось, виходить, не твоє.
Збрехати? Так воно того не варте,
зусилля марне. Хто сорив грішми,
коли писав до Бога без надії?
Сумуєш, пишеш знов - такі вже ми?
Та все це взагалі немає дії
на Бога, на людей, блюзнірство це,
цей сум, цей щем - принади, не інакше,
бо зайвим є зманіжене слівце,
чуже і нетутешнє, і не наше,
що каркає вночі, як хижий крук,
буває, що муркоче, наче гава...
Поезія відбилася від рук,
сидить огидна, сіра і кульгава,
повторюючи знову - все це гра,
усі слова, кому вони здалися?
Дитинство, двір, шовковиця стара
зітхаючи скидає жовте листя.