паслiн

Написане стираєш мовчки так,
як пил зі столу - треба прибирати.
На цвинтарі лишається п;ятак,
тобою тихо кинутий за грати,
щоб знову повернутися сюди,
до всіх рядків, похованих зазвичай
в мовчанні... Посиди собі та йди
в жіночу тугу, клопіт чоловічий,
дитячий сміх, іще кудись. Стирай
свої слова... Лишай п;ятак і мовчки
біжи бігом за обрій чи за край,
там тягнуться рядки немов струмочки
до моря, де наснага від води
повзе до ніг щеням, лоскоче, треться
піском вологим... Ближче підійди -
ось хвиля, а за нею друга, третя
стирають ненаписані слова
не складені в рядки - твою невдачу.
Старіє тіло, пухне голова,
і думка наближається ледача -
стирай усе, пали собі одну -
і звідси геть до аркуша паперу,
не думаючі - звідки потягну
летючу рибку рим червоноперу
і витягну, як з цвинтаря паслін
несе за огорожу довгі вуса.
Ось море вже сягає до колін,
поклич мене, і я не озовуся,
бо вже не пам;ятаю, як і де
п;ятак залишив... Слово, як оскома,
зв;язало річ. Не пишеться. Не йде.
Одна імла, невидима нікому.