Ми та вони

Ми вже дорослі, тому й нудні. Вони веселі, неначе діти. Для них тривають весняні дні, а ми не можемо зрозуміти, як не затьмарюється для них святковий настрій усім буденним. Як уникати думок сумних, щоб жити лагідним сьогоденням та не зважати на майбуття. Ми б так хотіли, та, мабуть, пізно. Що їм дарує саме життя, нам дістається у боротьбі з ним. Не компенсуються кров та піт плодами піррових перемог, і тому гірчить нам смачний обід, а в них дедалі солодші чмоки, хоча в кишенях – аж на проїзд. І, зрозуміло, напівголодні. Але тримають трубою хвіст; щебечуть наче пташки Господні. А ти на шопінг зі мною йдеш, немов вигулюєш бультер’єра. Нам все набридло. І ліжко теж. Вже навіть спільний релакс – химера. Їм грає джаз кольоровий дим із труб банального передмістя. І все сприяє цим молодим і невибагливим гедоністам. Коли кохання в серцях живе, для щастя треба так небагато: дві кави в затишному кафе і трішки спільних то мрій, то згадок. Начхати, що не на шевроле, коли такі молоді та гарні. А в нас хоч євроремонт, але щось настрій – начебто в буцегарні. Завзятість-палкість давно зійшли геть нанівець – обопільна втома. Можливо, пройде, та от коли? Хіба що Богові це відомо. Я забуття зі стакана п’ю, бо ти ковтаєш печаль із блюдця. Давно в минулому I love you. І сльози щастя з очей не ллються.

Вони щасливі, що віднайшлись. І не зважають, що згодом осінь.
А ми, що ними були колись, тепер повірити в це не в змозі.