Сподiвання

(В стихотворении описывается распад СССР)

На лагіднім півдні є море Сиваш.
Гладеньке, як стіл, і широке аж, аж!..
Розкинувсь на ньому півострів Чонгар.
Там сонце гаряче і небо без хмар.
На ньому я мешкав всю юність свою,
Там пестили промені спину мою.
Погляньмо з чонгарського берега вдаль.
То там ніби землю вкриває вуаль.
Напевне уже здогадалися ви:
То й справді земля, там лежать острови.
Ось острів над гладдю, неначе міраж,
Є тезкою моря, він також Сиваш.
На нім не живе ні орач, а ні жнець.
Бо схожий той острів на царство овець.
Що хвилів на морі, як скупчення хмар, -
То стільки гуляє по ньому отар.
Я знаю той острів. Я пас там сакман.
Сакманник – сезонник, він ще не чабан.
Сакманом бо зветься овечий дітсад
Для щойно народжених ніжних ягнят.
А тільки ягнята ледь-ледь підростуть,
То піде сакманник в зворотною путь.
А ті, що за фахом своїм чабани,
Роками живуть при кошарі вони.
Чудовий чабанський там був колектив,
Там кожен за вівцями справно ходив.
А дуже майстерно робив це ОДИН,
Як роблять в степах тридев’ятих країн.
У нього чоло відрізнялось від чол,
І очі вузенькі, бо був він монгол.
Про те, як потрапив в наш край степовий,
Нам дещо повідав, хоч був мовчазний.
Тоді за часів над лихої пори
Носили людей лихолітні вітри.
Він також по світу літав шкереберть.
За ним не встигала ганятися смерть.
Його занесло в присивашські степи.
Тут ніби прилипли монгольські стопи.
Тут знову він мав і ґирлиґу, й ціпка.
Робота, що звична, йому не важка.
А що йому побут?! Ну, ліжко він мав,
І одяг тепленький узимку вдягав.
Не мав він відпусток, не мав вихідних.
Збагнути не міг, що за користь від них.
І їв він, і пив, що кухарка подасть.
Бажати щось інше йому було зась.
Байдуже він ставивсь до якості страв,
Що можна хотіти? Він навіть не знав.
Здавалось, його не поквапне життя,
Тече без мети і бажань в небуття.
Здавалося так, а насправді в кутку,
В кошарі стелив він солому м’яку.
Що вечора там по закінченню справ
Якісь залізяки в соломі ховав.
Це довго тривало – все чулося: “Дзвяк!”,
В кутку прибувало брудних залізяк.
Цікавість виднілась в очах чабанів,
Але запитати ніхто не посмів.
Лиш той, що за вдачею прізвисько мав
(Пустун його звали), підсів запитав:
 – А що ти в соломі за скарб бережеш?
 – Не можна казати, бо всім рознесеш.
 – Клянуся, що шкоди тобі не завдам.
 – Тобі б те багатство, ховав би ти й сам..
Жниварку знайшов я на тому горбі.
 – На біса здалася жниварка тобі?!
 – Не може тривати ця влада віки.
Що нині отак, те піде навпаки.
Отож незабаром ця влада впаде
І благо тоді неодмінно прийде –
Я буду господар. Ото заживу!
Коситиму власним овечкам траву.
Хотів був дотримати слова Пустун,
Кріпився, та луснув, як спілий кавун.
Язик з нетерпіння йому засвербів,
Він зрадницьки все чабанам розповів.
Вони реготали: “Ото так дивак!
І як ти спромігся помислити так?!
Ця влада, щоб знав ти, безмірно міцна,
У пеклі війни не хитнулась вона,
То як же вона може впасти сама?
Дарма сподіваєшся, брате, дарма!“
І новою хвилею регіт скипів.
Сміялись відверто і хто як умів.
Стомившись від реготу, дехто упав
І сіпав ногами, і пупа тримав.
Монгол добродушний образи не мав,
Аби лиш жниварку ніхто не чіпав.
Він вогник в очах не згасив, а сховав:
«Посмійтесь до слушного часу», - мовляв.
Предовгі з тих пір протяглися роки.
Історія справді пішла навпаки.
Великий союз занеміг, захитавсь
І весь на уламки, як крига розпавсь.
Порядку тепер на уламках нема,
Уламки не мають вітрил і керма.
Блукає у дрейфі уламок і наш,
Носить без курсу Чонгар і Сиваш.
Лежать під землею на тім Сиваші
Останки монгола з відбитком душі.
Я долену волю сприйняв би, як дар,
Якби я потрапив ще раз на Чонгар.
Я б вийшов на берег на край Сиваша,
Де б чула мій голос монгольська душа,
Вдихнув би солоне повітря легке
І тихо, й відверто сказав би таке:
«Великий, пророче! Монголе-дивак!
Тоді вже ти бачив, що точить хробак
Могутнього велетня схиблений вміст.
Йому не завада ні міцність, ні зріст.
Хробак той не щось неприсутнє, чуже,
У засобі влади він крився уже.
Аж тільки тоді вже чабан чабану
Висловить думку про тебе сумну,
Про те, що з тобою не так повелись,
Що марно сміялися з тебе колись.
Були недоречні глузливість і сміх.
Твоя тепер черга сміятися з них.
Та цур їм, пасивним! Вони чималі
У власність отримали клапті землі,
Та тільки не знали, що з ними робить,
Гадали, вагалися деяку мить,
Земля їхня… здАна в оренду вона
За пляшку олії, за мірку зерна…
Жниварка твоя у кутку збереглась,
На решті вона хоч на щось та здалась.
Така у нас пошесть: тепер звідусіль
Тягнуть залізо здавати в утиль.
Туди і жниварку твою відтягли,
За неї їм грошей у жменю дали,
Ще скинулись трохи, та так напились!
За царство небесне, де ти опинивсь».