Вотчина Мефистофеля

- Смердить щось, бісе!

- А чого ти хтів? Тут парадоксам геній ворог, друже! Злам вимірів, перетин двох світів. Необережно хоч на крок ти зрушив із затишку столичного – терпи: одвічний сморід вікового бруду. Ну а мести з державної «ізби» хоч щось – то моветон. Що все в них круто, заможно і державно - по ТБ розкажуть.

- Вірять?

- Наче вибір є в них… Імперський громадянин тут цабе (хоча б жебрак, п’яниця та «дєрєвня»)   за голим фактом, що підданцем є. Критично ж називатись третім світом – принизливо. 

- Гординя в мозок б’є!

- Імперець – то і сьорбай оковиту. Дивись на всіх у світі вниз згори. А ні – потрібно вперто працювати. Сам, Фаусте мій,  краще обери!

- Послухати тебе – суцільні вади!

- Та ні, мій друже, зовсім навпаки. Не треба надто звужувати обрій імперської душі. Ці диваки, хоч це і смішно, мають риси добрі. Але коли без розуму добро – воно мені за зло суцільне ближче. Дай час йому лишень – у певний строк дурне ягнятко виросте в козлище.

 - То ось як зміг ти вдертися сюди!
 
-  Де навіть в Бога вірять сліпо й тупо, царює чорт! Що сенсу з широти душевної, де все йде через дупу? Від надлишку братерських почуттів скрізь братськії могили, подивись-но!

- Я задихнуся!

- Сам же захотів побачити мій спадок! Гидко, звісно, але…   
   
- Та що це?

- Храм.

- Тоді чому йде звідти чи не найстрашніший сморід?

- Бо трупний він.

- Щось в тямки не візьму… Це як?

- Все просто. Смерть. Memento mori. І мертвого забути – гріх страшний. Тим більше – якщо він людві надьожа. Тому на трупи моляться вони.

- Яке холопство!

- Може бути, може… То ось колись у давнії часи господар був у них, що Бога звідси геть вигнав.

- Справді? Спритний сучій син! А ти?

- І не таким давав я відсіч. То залишився і прибрав до рук країну всю. Та не про мене йдеться. Помер той тип – всі дружньо виють: «Друг народу, ватажок нам і отець,  і… Як ми тепер?» То мумія «отця» пролежала довгенько в мавзолеї. Коли ж років минуло до греця нові отці побачили: щось злеє в країні – труп людві, на жаль, набрид. У керівництва розуму замало придумати нове. Тому старий та добрий опіат людві обрала та камарилья. Церкву, що давним давно сконала – витягли дурненьким на світ. І ось кумир готовий їм! 
 
- Помилуй Боже! Ох, смердить! Ой, ненько!

- Сто років в домовині – то ще б пак! Ти зазирни всередину туди ще!

-  Це хто?

- Читав «Архіпелаг ГУЛАГ»? Ті ж самі, хто колись настирно нищив усіх незгодних.

- Морди, хай їм грець…

- Такі собі. В  мундирі чи у рясі…

- А це що на іконі?

- Це «отець». Теперішній «надьожа».

- Брешеш?
 
- Трясця! Ось кнопка, хрест у вигляді меча – щоб боронив сімейнії чесноти. Безшлюбності вінець аж на очах – так натягнув, щоб жоден в світі спротив не зміг зірвати.

- Схоже диво це на мавпу…

- Із гранатою? Можливо! Як смикне він за Золоте кільце – і буде манна з неба, м’яса злива, стовпи із вогнищ…

- Змилуйся, мерщій – благаю!  Кисню хоч ковточок!..

- Нумо, сюди!

- Це що?

- Гармати – від душі несуть всім щастя!

- Жах!

- А ти як думав? Не хочеш буть щасливим –що ж, тоді  імперія добра тебе примусить.

- Забрав би чорт і щастя це, і ті амбре від нього. 

- Вже давно!

- А Музи? Як тут живуть вони?

- Дивись, зважай!

- Чому вони тут в арештантській робі?

- Ну, зрозумів? Чи не мистецький рай?

- Ой лишенько! Ой, жах суцільний! Пробі! Все про тюрму – пісні, кіно…

- Атож! Бригади, володимирські централи – всі аплодують дружньо від надьож і до холопів.

- Інших тем замало?

- Чому? Ось сцени перший корифей!

- Це імбецил??? «Моряк я – ти морячка»…

- І грець із ним. Не ліберал, не гей. Де треба – там лизне він на карачках.

- Що, всі такі?

- Ні, більшість. Але є крутіший – ось.

- «Ти банька – я твій тазик»???

- Це вищий поетизм. Та він псує дух єдності - й народ  свої екстази на більшість переніс, а складність ця ой не в пошані. Інтелектуалам он Бог, а он — поріг!

- Глагол серця не палить їм?

- З трьох літер!

- Не замало?

-  Тут розум - це тавро, що на віки.

- Аби з міазмів цих…  Хай, наче Юду, таврують потім… Зглянься!

- Залюбки.  А тут триває шоу! Далі буде!