болиголов

Доторкнутись до тебе не можу, тому мовчу.
Порожнечі навколо нас більше ніж досхочу.
Гірко квітне надія – отруйний болиголов,
не повернеться ним ані спокій, ані любов.

Ти носив біля самого серця зернинку зла,
що в тобі проросла не тобою, а ти й не знав,
і спадає тонесенька лусочка, й ти не ти,
не помітив, як ти сам привів себе до біди.

Ти зробив із собою таке величезне зло,
що воно і війну, і надію переросло.
Тягарем стала пам'ять, проте я її несу,
буде захистом протиракетним тобі мій сум.

Що ти мав на увазі, коли розповів про дощ?
Твоя мова з минулого року пливе впродовж
існування мого – чи, важче сказать, життя.
Ти не зникнеш, допоки у світі існую я.

Ти не зникнеш, оскільки твій подих живе в мені,
і твій голос струмує, мов лагідні промені.

Порожнечі всередині більше ніж досхочу.
Доторкнутись до тебе не можу, тому мовчу.

;;;

Прикоснуться к тебе не могу, потому – молчу.
Пустоты вокруг нас много больше, чем я хочу.
И надежда цветёт – ядовитый болиголов,
но она не вернёт ни спокойствие, ни любовь.

Ты носил возле самого сердца крупинку зла,
что в тебе проросла не тобой, только ты не знал,
и спадает с неё оболочка, и ты не ты,
не заметил, как ты сам довёл себя до беды.

Ты свершил над собой настолько большое зло,
что оно и войну, и надежду переросло.
Память – тяжкое бремя, но я понесу его,
это будет тебе наилучшая ПВО.

Вспоминаю, как ты говорил мне про дождь и дом.
Твоя речь прошлогодняя так и струится вдоль
моей тоненькой жизни, бесцветного бытия.
Ты не сможешь исчезнуть, пока существую я.

Ты не сможешь исчезнуть – твой выдох во мне звучит,
и твой голос плывёт, будто ласковые лучи.

Пустоты у меня много больше, чем я хочу.
Прикоснуться к тебе не могу, потому – молчу.