При повені буває час страшний й зловісний,
(не лиш у юності), Дністер забродить, як вино,
й роздує Дерло знов родючі всі угіддя,
і «могильовчик» мій піде, немов на дно.
Буває, рідне місто-привид до країв собою
наповнене і Бог не знає, що творить.
З тугою дикою, без шторму, без прибою
Дністер, мов океаном, зноровить.
Мов душі, відпустивши усі віжки,
бездонно, владно, (виклик, ніби переляк),
тих повіней страстей психічних,
уми людські змивають наповал.
Мені нема кого прощати. Сивий час вже.
Й кидає у Дністер старезне листя мідь.
Тепла я не зберіг, тягар пурхне невчасно,
хоч ум іще не в силах відлітає відтоді.
Бо пам'ятає все ж Дністер моє дитинство.
І розлучатись з ним шкода. Чи віриш, а чи ні,
мій «могильовчик – не сусідство! Особисто,
він долею для мене став і берегом моїм!
1969 р. – 2025 р.
Днiстер
© Copyright: Петр Скорук, 2025
Свидетельство о публикации №125070602617
Свидетельство о публикации №125070602617
Рецензии