Ти мене благала стать дощем
І змочити твої спраглі губи.
Укривалась вітром, мов плащем,
Вітер прикидався, наче любить.
Ти вдягалась в марево і сум -
Й безсоромні погляди палали.
Ти - відлуння стародавніх рун,
І ім'я твоє лиш руни й знали.
Твоя постіль кам'яний вівтар,
На якому зкам'яніла кров.
Ти - дорогоцінна, наче дар,
Й проклята, мов першородне зло.
Ти заснула. Вітер укрива
В шепоче, ніби й справді любить.
Ти йому всміхалась, мов жива,
І дощу благали спраглі губи.
Ти мене благала стать дощем...
© Copyright: Дарья Александровна Иволгина, 2025
Свидетельство о публикации №125070406645
Свидетельство о публикации №125070406645
Рецензии