уроборос

Прокидаюся посеред ночі
від клацання в мозку:
клац — завіса відчинилась,
і почався пройдений день,
відмотуючи хвилини назад,
рахую їх на фоні подій,
закликаю пам’ять міцно укрити
минуле,
щоб не згадувати,
щоб пелена була густішою,
щоб люди були живіші розумом,
а серця їх чистіші,
і моє теж,
щоб не судити,
спостерігаючи,
тільки аналізувати,
інакше — пасивний дохід,
і лише він.

Вмивши руки, знайти спосіб теж неможливо,
земля людей бездушна,
і ти винен лише тому,
що взяв у руки чужу копійку,
яку заробив
("але ж взяв,
чорт забирай"),
треба було жувати сиру землю,
як жує її кожен,
хто хоче отримати манну задарма,
о, боги, ми не в пустелі,
і не намагаємось ступати точно в сліди Мойсея,
ми їмо черствий хліб,
приправлений прокляттями душ,
які, апріорі,
мали б бути живими,
але чому ж вони застигли в просторі особистих бажань
і нерозумінь інших,
світ глибоко егоїстичний,
боже, пали,
ми обросли шерстю,
мов дикі мавпи,
і навіть не соромимось цього,
та тільки бліх на тому м’якому й теплому полі тіл розвелось безліч,
і вони ж висмокчуть з нас усі соки,
"змія сама їсть свій хвіст"

01:40
8 квітня 2021