Попытка перевода стихотворения М. Винграновского

Мы подошли к скирде, и молодая
Скирда меня узнала и на грудь
Мне кинулась, руками обжигая
Соломенными, жаркими, и вдруг
Отпрянула. Невдалеке стояла
Чужая женщина. Она была
Годами точно столько, сколько надо,
Грудями - тоже, чтоб свести с ума.
И были у неё глаза большие,
Как ненависть. Невнятные слова
Она, как иностранка, говорила.
Она живою женщиной была.

И, взявшись за руки, мы для бездомной
Любви залезли чинно на скирду.
Лежали рядышком глазами к небу.
Вдруг женщина сказала что-то мне
И спрыгнула. Скирда зашевелилась
И стала неожиданно расти,
Меня с собой над степью поднимая,
Над селами, над рощами в ночи.
Уж тучи омыаают мои плечи.
Уже стою я в небе высоко.
Уже я в нем по грудь, уже по пояс.
Всю Украину вижу я, весь мир.
Всё со скирдой соломенное счпстье.
И тут срываюсь я - и камнем вниз!
Но падаю я и не разбиваюсь.
На том же месте женщина стоит,
Смеется мне с прозрачною обидой,
Что мог расстаться с ней ради скирды!

        Оригінал

Ми підійшли до скирти, і впізнала
Мене відразу скирта молода,
І вже на груди киннулася скирта,
Солом`яними стиглими руками
Мене всього зненацька обпекла,
Та зупинилась скирта: біля мене
Стояла жінка світла і чужа,
І з мовою нерідною для скирти,
З великими, як зненависть, очима,
В яких любов гойдалася моя...
За руки взявшись пружно і святково,
Ми вилізли на скирту золоту,
І головою спершися у небо,
Мені сказала жінка на вітрах,
Щоб скочив я із скирти золотої
На обережну листопадну ніч, 
І я на край вже зсунувся поволі,
Як рвптом скирта почала рости,
Здіймаючи мене понад степами,
Над селами, гаями уночі.
Вже хмари обмивають мої плечі,
Уже в самому небі я стою,
Уже по груди в небі, вже по пояс,
Вже Україну видно всю мені,
І світ. І Всесвіт, повний таємниці.
І все благословенне у житті
З відкритими обіймами чекає,
Щоб скочив я до нього унизу!...
І скочив я... І жінка засміялась
Прозорою образою мені,
Що я до неї так-таки не скочив
Із скиртти золотої на стерню.