Я розкажу тобi, дитино, про життя - 18 частина

«Клятви слово – не братиму ніколи і ні в кого!»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
яке так полюбляє нам сюрпризи
підносити – ховає в укриття,
тримає певний час…
Такі капризи.

Всі люблять покапризувати,
а їй не можна?
Тільки нам?
Вона теж любить і пожартувати,
добряче налякати тут і там.
Мов те – мале дитя.
Такі ж і ми –
придумуємо вже такі причуди…
які відлунням стануть між людьми,
що не сховаєшся від них уже нікуди.

Добре як жартами піде і сміхом,
пораду принесе чи втіху,
а як ударить по чолі «горіхом» –
із бід, печалей, ігрищ зла…
та лиху –
відкриється зелене світло?
Воно там запанує – капризує…
нищить усе, що вже в душі розквітло,
на згарищах «любові знак» малює?

*
Чомусь не весело розмову почала,
тобі, я бачу, зовсім не цікаво.

Це – сон, із ночі в день, перетягла,
про нього роздуми… пробач ласкаво!

*
Бачу очиці світяться, видно приємну
принесла ти мені новИну?

– Так, так, бабусю, добру й не таємну.
За таємниці маю вже провину.

Побратися ми хочемо з коханим.
Час показав, що гарна в нас сім’я.
Як чоловік, він добрий і старанний,
дочці як батько – славний.
Навіть я
не така вправна та спокійна.
Повірила, довірилась – радію.
Тепер моя дорога не стихійна.
Про діточок з ним, маю теплу мрію.

Ви дізнаєтесь перші про весілля,
бо в цім житті мені ви є за маму
і ви єдина, на усе довкілля,
на кого ображатися не стану.

– Дякую, доню, я так рада!
Моє серденько аж тріпоче в щасті.
Допомогла тобі моя порада
і відігнала всі твої напасті.
Втішаюся, як та мала дитинка,
коли бачу твої щасливі очі,
бо ти, з народження, моя кровинка,
розрада в дні святкові й в дні робочі.

– З коханим, все розпланували;
почнемо будувати гарний дім,
щоби і наші діточки стрибали,
гралися… місця хватить всім.

На старість, щоби мали всі притулок.
Не стане нас, де всім буде зібратись?
Бо старість із болячок і пігулок,
а в рідній хаті нічого лякатись.

Її зведемо з чистою любов’ю,
всю укладемо в це – сім’ї кубло,
вона буде підкріпленням здоров’ю,
як би в житті важкенько не було.

Надіюсь, матимемо діточок багато,
ото як ви казали – безліч крил…
щоб за столом місць не було на свято
і нам на все хватало часу й сил.

– Ти зараз, доню, розказала мрії.
Видно, ці мрії є у всіх батьків,
вони однакові – в молитві і в надії,
у кого в розголос…
хто, в тайні і без слів,
тихенько складують поліно до поліна,
камінь до каменю, молитву до молитви,
то в ріст, то сидячи, то знову на коліна…

Весь вік серед молитви й серед битви.

Їм хочеться, щоби по роду,
до сьомого коліна, жили внуки
у цім притулку.
Як цілющу воду
пили їхню – любов, а не їх муки.

***
Я розповім тобі історію одну.
Це тобі, доню, ще одна порада.

Тільки йно, зрозумій всю – глибину!
Як зрозумієш, потім будеш рада
у цьому, може й в тому світі.
Що там? Для нас вічні загадки.
Ми почуттями часто підігріті,
робимо глум, не маючи і гадки,
що кидаємо в пекло і в скорботу,
а то і в ненависть, і в гризоту – дітей.

Так, хочеться «оплати» за роботу
і захист від страждань серед людей. 

*
Якось, повідала мені подруга
свою історію, яку в собі носила.
По мені, не дурна й не недолуга,
їй захотілось розказати.
Попросила:
«Що розкажу, нікому не кажи,
хай буде в тайні.
Люди ж бо злосливі.
Хоч серце їм розкрий і покажи,
повірять у своє, а в мене коси сиві,
щоби доказувати свою правоту.
Немає сили і бажання теж.
Люди забудуть вмить всю доброту,
всю щирість і любов без меж –
до них же! Цей, живий нектар,
пили вони і їм він був солодкий.
Більшість, лиш брати має дар,
бо термін на добро у них короткий.

У пам’яті лишаються хвилини –
розчарувань… коли свої потреби,
навіть малесенькі, мізЕрнії частини,
ти їм не дав. Вони їм і не треба.

Але «хотілки» – просто хочу!
Питання не здоров’я й не життя.

«Хотілок»… їх в людей досхочу,
вкладаючи хвилини в маяття.

А потім в каяття у всіх молитвах,
прохання прощення – за Себе!
А не за прОклятих у битві…

Ніколи й не було жалю – до Тебе.

*
Ти не розказуй, подруго, не треба,
людей бо не злосливих не багато,
вони даровані нам Богом з Неба.
Це, своєрідне, Богом дане свято.
На жаль, дари ті, не цінують,
частіше б’ють,
шпигають раз за разом,
вони ж бо – не такі!!!
Потім – малюють
Святі їх образи, а чи – Намазом…

В культурах різних, різні і підходи,
та суть одна – навчитися любові
не тільки до себЕ! Усі народи
її шукають, б’ються аж до крові,
доказуючи, хто із них – добріший.
Я ж бо не хочу, подруго, нікому
показувати, хто в цім світі зліший.

Приносить це душі моїй лиш втому.

***
Взяли мої батьки, із мене, слово:
«Убережи, дитино, нашу хату.
Єдина – ти, уберегти готова,
притулок всім – сестрі і брату...

Всі мають гарний дах над головою
і нашу допомогу, хоч якусь.
Єдине, ми тривожимось тобою,
без нашої опіки – ти!
Чомусь,
дісталась доля бідкатись тобі – 
саменькій, в цім великім світі,
ми не могли ні в горі, ні в журбі,
ні в радості… ці розділяти миті.

Змогли побудувати, хоч і важко,
це – родове гніздечко, нашим дітям,
а перед смертю, є на серці тяжко,
що всі старання стануть лише сміттям.

Убережи, дитино, хай по роду,
а не чужим дістанеться хатина,
бо зараз діти взяли таку моду
все продавати.
Ти ж бо, мов билина,
від нас далеко… у світах,
а як щось станеться – куди,
де матимеш прихИсток, дах,
який укриє від дощів, біди
і хуртовин? Я, донечко, молю
удвох із батьком – вбережи наш дім!»
Перед батьками, наче гола, я стою.
Із неба ясного неначе – грім,
а потім блискавка, що б’є нещадно,
прямісінько у серце, розрива судини…

Таке почути й зрозуміти – складно,
для наімудрішої людини.

*
Заповіт в руках і очі в очі –
батька, матері, наповнені мольбою…
Світлими здалися темні ночі – 
проти вибору тепер!
В ступорі стОю.

Мільйон відтінків почуттів –
від провини… сліз… до страхів.
 
Хто би в цю хвилину ще посмів
відказатись і образити цих птахів?

Я здалася і пообіцяла:
«Поки я жива – не дам продати!»
Мов побита, вже тоді стояла,
щоб батьки спокійні могли стати.

***
Вже так повелося у родині,
хто доглядає батьків – тому і дім.

Не могла як і раніше, так і нині,
бути поруч, бо у світі – тім,
вже далекім, посадила квіти –
діточок… я маю бути з ними!
В моїм серці лиш – провина буде тліти,
перед і своїми, і чужими.

Тільки в мріях я можу померти
в своїй рідній, батьківській хатині,
яку з серця і з души – не стерти!
Вони і в нектарі, і в полині…

***
Вже згубило безлічі родин –
те майно, зоставлене батьками.

Ніхто не шукатиме глибин,
тих причин, які і є послами,
між бажаннями і волею батьків,
словом даним і «хотінням більше».
І чого б ти зараз не хотів –
що не зробиш, буде тільки гірше.

Слово дане виконати? – буде
розголос поганий по родині…
свої і чужі осудять люди,
вирок, лиш один поставлять – винні!

***
Батько «відійшов» за пару днів.
Мама залишилась із сестрою.
Залишок надії в мені тлів –
спадок залишити – не за мною.

Потрібно новий заповіт, для мами,
переписати: «Добре б на сестру,
вона ж бо, доглядАтиме за вами,
на чужині я, мабуть і помру».

І знову у очах – мольба!
Знову слова, давно уже почуті.
Здалося, нескінченна боротьба
моїх побоювань, вже стануть не забуті,
що виконати я не можу – волю
і слово дане, теж буде – не в силі!

Знов, буде додавати безліч болю
на залишок життя – найважчі милі.

*
Взяли верхи переживання мами –
у серці за дітей суцільні рани.
Межи якими не були б світами,
вони відкриті… їх бояться шрами.

*
Погодилась з сестрою разом бути,
до самого кінця нести турботу
за нею і наш дім, ніколи не забути –
матері слово дане.
Всю роботу
дісталося сестрі робити.
Вона добра, я була спокійна.
Могла, здалЕка, Бога лиш молити,
дорога долі є така стихійна.
Куди поверне? Ти не знаєш.
Кожну мить,
осмислити її нам не доступно.
Вона біжить, а то дрімає… спить…
летить, так непослушно, непідкупно.

***
– Бабусю, зупинилися чому?
Подруга вирішила справу цю
і хата ця, дісталася кому?
Скоріш кажіть. Не маю я терпцю.

– Не поспішай. Подай, доню, води,
у горлі щось дере легенько.
Трішки тихіше, доньку не буди,
бач солодко як спить, серденько.

***
Подрузі спадок був і не потрібний.
Вона все мала, то лишень батьки
переживали. Страх цей – хибний,
їм ранив серце, геть усі роки.

Очі не бачать, серденько палає:
«Чи не голодна, а  чи має дах?
Чи мо обманює? Бог тільки знає.
Сама ж бо там, та вже в  таких літах.
Може захоче повернутись?
Буде хата,
щоб прихилитися куди було,
вона простенька, не царська палата,
але своя. Своє – батьків кубло».

*
Батьків подруги розумію, бо далеко
сама, життя провела, від рідні.
Вони казали: «Ти куди, лелеко,
знову летиш в краї, де ночі й дні
зміняються по черзі, на півроку,
то – ніч полярна, то – полярний день?»

Я ні одного ще не вивчила уроку,
не доспівала й колискових теж пісень.

*
Подруга ж бо попала в пастку,
даного, очі в очі – слова!
Вона ще говорила на початку:
«Слово батькам, то є – жива основа!
Я маю виконати! Дочка не забуде!
Пройду через вогонь, через вугілля…
Хотіли як батьки – все так і буде!
Квіти остануться, повириваю зілля»

***
Важку дорогу довелося їй пройти.
Мама пішла до батька.
Вона тихо,
сестрі хотіла відписати частку і піти
в своє життя.
Та – «не буди лихо»,
така є приказка, вона правдива.
Всі, хто кричав: «Нічого нам не треба!»
Враз, захотілося усім, з якогось дива,
зразу у частці стала всім потреба.

Кожен скубе.
Що лишиться від хати?
Її ж не розірвуть – треба продати,
«мідну копійку» кожен хоче мати,
а який – звіт я маю батькам дати?

Подруга бідкалася, мов пташина в клітці:
«Сестра доглядала, все має бути їй!»

Та і сестра, себе відчула – в сітці,
плітками сплетеній, з родинних мрій.
Розсердилась і кинула зі злості:
«Все кину і піду, мені це все не треба!»
Подруга, аж застигла на помості,
слова ударили, мов громом з неба.

Вона стояла в розпачі, в сльозах,
перед могилами батьків,
серденько рвалось:
«Я так далеко, я в чужих світах,
все ж, бути доброю дочкою, так старалась.

Матусю, тату, що робити маю,
а як сестра відмовиться? Що буде?
Як поступити? Я тепер не знаю.
Ніхто мені – нічого не забуде!

Тепер не можу я забрати – слова,
вам даного! І ображати рідних,
не маю сили, бо сім’я – основа,
не розорити як? – полів всіх плідних.

Не залишити згарища на місці,
яке, усе життя, ви обробляли.

А в алюмінієвій, із дитинства, мисці
пили вино разом і не стріляли –
словами, почуттями… одне в одного,
і, як хотіли ви, у хаті вашій
не  буде крику, слова жодного
поганого…
не втопим в злобі нашій.

***
Ти знаєш, доню, мені її шкода,
подруга взяла дуже важку ношу
собі на плечі, бо така порода –
тримати слово дане.
Тебе прошу,
ніколи не бери з дитини – слова
ніякого, хай як вже буде.
То їхнім душам западня готова,
в якій, без жалю, дзьобатимуть люди.

Будуйте дім з надією на Бога,
хай Він управить, що з ним буде далі.
Серця ваші залишить вся тривога.
Любов і спокій, ось – ваші медалі.

І діткам передайте у дорогу
спокій і волю – вибір своїх нив,
щоби навчались дякувати Богу
із розумінням, хто їх боронив.

***
– Бабусю, я вже з толку збита.
Це означає – наші благі дії,
є та дорога в пекло і відкрита
нами самими? Всі події
пов’язані?
З бажанням доброго –
відкрили зло?
І навпаки, злі розрахунки –
дали дорогу до зростання мудрого,
відкриє щедрі доброти рахунки?

 – Так, так, дитино, це – як я кажу:
«Є перевірка на вошивість».

Приляжу, трішки полежу…
Ото така є в старості паршивість.

Ходиш – втомився. Трішки посидиш –
втомився теж, вже треба прилягти.
Не так і довго, трішки полежиш –
боки болять і знову треба йти.

Отак по колу… день у день.
Ще добре – сили є ходити,
а як немає і лежиш, як пень?
Страшно про це і навіть говорити.

Ще поки ходиш, даєш собі раду,
а зляжеш, не доведи Боже,
в чому знайдеш тоді собі розраду,
стільки людей… а чи хто допоможе?

З тобою дружать, поки ти даєш,
що у руці, що в серці, що в душі.
Даєш… не забираєш, не береш,
але попробуй потім їм внуши,
що мають поділитися вони.
На це можуть піти, лиш одиниці –
в «мурАх», враз перетворяться «слони»,
позасихають майже всі криниці.

І «зраду-зрадную» шукати розпочнуть.
Це є, дитинонько, не тільки рідні,
все людство, вибирає такий путь
де – я не винний! Тільки інші винні!

То ж, не цікаво – хотів захистити?
Від всього серця ти бажав добра?
«Зрадоньку-зрадную» вже почали місити.
Таки замісять! Стане правдою – ця гра.

Так пОдруга попала в «м’ясо рубку»
і їй не вибратися, поки буде жити,
бо коли вже попав в цю – душогубку,
«зради» тавро, до скону буде бити.

Саме болючіше, що битимуть найбільше,
кого хотілося, до болю, захистити.

*
Давай, з тобою, поговоримо ми ліпше,
яке весілля хочете робити.

Вбрання весільне вибрали, чи ні?
– Давно вже вишиваю… нам обом
і донечці. Дарунки для рідні,
яка збереться за нашим столом.

***
Бабусю, вдячна.
Тепер – «клятви слово»,
не братиму ніколи і ні в кого!
Не кину у вогонь розбрату дрова,
за зберігання кубла родового.

Бог все управить, знає – що й кому
є найпотрібнішим у цьому світі.
За все сердечно дякую Йому!
Хай перед Ним лиш буду я в отвіті.

***
– Бабусю, про життя розкажете й мені,
усе, про що ви мамі говорили?

– Ох, донечки, які ви вдвох смішні,
знову наснагу до життя відкрили.

Як розмістилася на ручках прабабусі,
очі розкрила, поглядає щиро.
Слухай,
життя в постійнім русі…
воно не тільки є суцільним пиром.

Отож,
– Я розкажу тобі, дитинко, про життя…


15.06.2024 р.