Муза i поет. Любовно-дощовий трилер

Любов обіцяна була в суботу, (не в четвер),
та дощ приперся в п'ятницю й без жартів
обляв презирством Музу і поета, і пленер
вчинив - на клумбі квіти відшмагав зі смаком.

Плював поету у відкрите він вікно
і тарабанив по рядкам, мов, в сито,
знущався він над графоманством й заодно
зробив діряве із душі корито.

Дощ одержимий захлинувся й шаленів.
Грім блискавичного погрому,
режим авторитарний свій 
проголосив. І грізне віроломне               

котилось небо без повернень вздовж доріг,
і гірко бурмотів поет - «О, Музо, де я?»
В момент невдалий був поставлений потік,
по місту розповзався він й по лисині поета.

Душа і розум знітились. Стихійний жах.
Пливе любов облізла, мов пакет сміттєвий.
Всі щезли плани на пікнік й для секс-злиття.
Тепер лише інтрижка в лісі голого поета.

І мегамокробісове кохання з усіх сил
невчасний ливень Музу і поета збили з ритму,
роздер вірші й газетних фото наплодив
вінниціанським колоритом.

Перетворився дощ любові у напасть,
мов, боягуз, (у сенсі – розізлився),
він дико танцював в калюжах всмак,
свавіллям начинив кохання й …змився.

У Вінниці, немов з похмілля, він втомивсь,      
сказав, - «Вже обсихайте безборонно!»,
і раптом витяг з рукава, щоби спочить,
коромисло небесне, райдугу, мерзотник.


P. S. Поїду в дощ. Розтане у тумані мій вокзал.
Вночі я загублюся і забуду рік і місяць.
Оглянуся назад й нікому і нічого щоби не сказав,
я зникну, опустивши за собою небосхил довічний.


- з книги «P.S.»