Розмова з зазеркаллям пробник для театральной пост

Стемніло. На стіні годинник порушує  тишу бігом стрілок , нагадуючи, що час летить. За вікнами тиша від всієї людської суті . Все занурилось у спокій та відпочинок. Тільки ось  в маленькій кімнаті від самотності та не знаючи куди себе подіти, сидить молода жіночка, яка наче намагається зігрити себе малесеньким вогником від палаючої  свічки та вдивляючись у настільне дзеркало, наче шукає відповіді на мовчазні свої питання...

- " Ось як воно буває" - промовила жінка, тихо змахуючи сльози зі своїх очей.

- " І врода є і лагідна, спокійна, щастя немає...Що не так?  Чому не складається? Чому все псується і летить  в шкереберть? "  - і далі плаче.

-  " У чому провина у цьому житті, що біда за бідою у двері заходить? "  - мовила жінка та все заглядає у дзеркало те, наче хтось відповість, але тиша і досі...Далі питає...

- " Що не так я роблю? В чому гріх? "  - жінка мовить...

- " Я не розумію..."  - дивлячись на себе в зазеркалля своє, наче ось- ось відповість , но ні...мовчить і тихо зітхає витираючи сльози...Запитання летять, така біль на душі. Жінка не знає, як зарадить тяжіння. Дивиться в дзеркало у самоті. Не знає де вихід із цього свавілля...

- " Доля для всіх прописана є, та з щастям живуть, лиш мене все обходить..." - знову питає жінка своє в зазеркаллі отім з яким веде цю розмову.

- " Що то сталось не так, що покаранням живу? За які я гріхи зараз відповідаю? За свої чи чужі? Ти скажи, не мовчи...Може вихід знайду і як це зробить може знаю...Тільки серце моє не підсказує геть, воно мовчазне, як і ти , зазеркалля...Хто допоможе зарадить оце, моє божевілля в  часи існування..."   - схилилась і очі закрила вона і поруч свічка вже догорає...Тиша і ніч, а у душі пітьма і як далі жити, жінка не знає...

- " Ти красуня, повір...Таких , як ти , вже немає. Світла душа, як Янгол небесний...Тільки ти в це не віриш, ось тому і одна і двері у щастя сама зачиняєш..." - голос промовив, але ж нікого нема...Далі говорить...

- " Ти заспокойся, ти не сама. Тільки вір ти у себе і одразу все знайдеш. Любові в тобі, як той океан, бурхливий і ніжний, зануритись можна. Чуттєвість твоя, як Божий дар, кохати умієш, як тільки  можна...Цінити умієш справжню красу, не ту намальовану, а саме справжню. В тобі є усе, що Господь тобі дав, тільки ти не навчилась цим користуватись..."   - голос затих...Тиша знов, час летить. Тихо зітхає жінка самотня. Очі закриті , може спить...знов у скурботі  та закриті очі....Таке відчуття, наче хтось поруч присів  та відчуття, що теплом обійняли. Знову голос говорить....

- "Рідна, дивись...Щоб бути щасливою  полюби ти себе і почни пізнавати. На світ ти дивись  серцем і душою , тоді...ти почнеш все розпізнавати. Де справжнє - твоє, а де біда вже стоїть. Відразу навчишся стороною обходить. От побачиш у двері постукає в мить щастя  твоє, вже не довго, доходить...І побачиш, як очі засяять  твої і посмішки линуть і висохнуть сльози...Ти тільки будь ласка в себе повір у серці своїм відчини ті затвори...Дозволь твоїй долі до тебе зайти,не треба від неї вже відвертатись. Кожному доля дана і тобі, ти тільки прислухайся, не пожалкуєш...Нема що добавить, біль свою лиш, кожен сам своє щастя в житті добуває. Ти тільки, рідненька, виріши в мить, що хочеш для себе, а як зробить, ти вже знаєш..."   -   тиша знову...мовчить. По шкірі морозно так, що аж очі відкрила, та жінка самотня...Дзеркало там на столі тім стоїть і свічки нема, лише танувший віск та повітря холодне...

- " Що це було? Це мій сон чи то що? Не розумію? Мабуть заснула..."   -  прибираючи дзеркало зі стола...

- " Наче сама із собою поговорила...Дивно...але ж нікого нема...Це якесь божевілля , з розуму схожу. Але так спокійно і сліз вже нема. Наче вже знаю, що мені необхідно..."   -  сховала у шафу дзеркало те і залишки свічки , що не догоріли. Вдихнула так глибоко, наче щось вже нове...Невже щось почула і в себе повірила....