Дружино-ожино,
Так щиро так близько,
Дружино-ожино,
Що стелишся низько,
Застигла немов драпаки на порозі.
Тебе не покину, не в змозі, не в змозі.
Так чому плазуєш до неї фільварком?
Чекаєш її у руїнах за парком?
Аж люди все бачать, сусіди все чують,
І з мене, нізащо-ніпрощо, глузують.
Не край серце, люба,
Ти світ мій єдиний.
Вона моя згуба,
Собі сам не милий,
Примарою тягне мене по дорозі,
Зійти, зупинитись, не в змозі, не в змозі.
На лавку присіли та змовкли тужливо.
Все було та буде. Родина. Не диво.
Що далі? Навіщо чужі вам сюжети,
У кожного в шафі є власні скелети.
Дружино-ожино
© Copyright: Любовь Тильман, 2025
Свидетельство о публикации №125060906971
Свидетельство о публикации №125060906971
Рецензии