Чонгарське дерево

(картинка создана искусственным интеллектом)

В Чонгарі й навколо Чонгару
земля не плекала дерев.
Замучені ніби примари,
вони мали вигляд нікчем.

Один осокір у пустелі,
що крону під небо здійняв –
Гілки урочисті веселі,
то ж велетень ними махав.

Він ними розчісував хмари,
і небу зеніт лоскотав,
Він створював диво Чонгару,
здалЕка проїжджих вітав.

У захваті всі подорожні,
що їхали з Криму, чи в Крим,
свій подив лишить неспроможні,
сердечно віталися з ним.

Не знав він палючої спраги.
Коріння пустив під ставок.
Туди з глибини для наснаги
втікав говірливий струмок.

Там воду пили паровози
везучи з пихтінням вантаж,
для них при залізній дорозі
просвЕрдлили землю аж-аж!..

Дістали живущу вологу.
Було це століття тому.
Там струмінь злітав без підмоги,
не треба насосу йому. 

Як скупчився там під землею,
під тиском солоних шарів
прошарок водиці цієї,
що щедро Чонгар напоїв?

Прийшла ця вода хтозна звідки,
гадаю, з валдайських боліт,
де Волга й Дніпро – їхні дітки
колись народились на світ.

Вода крадькома під землею
проникла у пористий шар,
що скритий під сіллю, під глеєм,
які підпирають Чонгар.

Привілля було осокору,
і він би вовіки не скрес.
Та в нашу розбурхану пору
втрутився технічний прогрес:

Бурили щодня свердловини,
вода потекла на поля,
порожніми стали глибини –
поглинула воду земля.

Струмок перестав існувати,
ставок без струмка спорожнів,
і сіль почала підступати
до всіх кореневих кінців.

І гордий, великий, могутній,
без видимих зовні причин
свій хід припинив у майбутнє –
Звалився знеможений він.

Щоправда, не тихо прощався:
почувся пронизливий скрип,
і ґрунт навкруги коливався,
коли він валився, як сніп.