Мiй Чонгар

Жаль того, хто не жив у Чорнгарі,
не дивився з високої кручі
в час, як літо спекотне в розгарі
в воду промені сипле палючі.

Жаль того, хто не бачив, як хвильки,
що осяяні променем чистим,
із-за обрію, ставши навшпиньки,
всім підморгують  оком перлистим.

Хто не нюхав солоне повітря,
у сиваській ропі не купався,
не пізнав той, що хвиля тут хитра,
в невагомості ж він не гойдався.

І дівчина, що тут не бувала,
не включила в життєвий рахунок
факт напливу «дев'ятого вала»,
з смаком солі – палкий поцілунок.

Хто в Чонгар не ступав і ногою,
мав він щастя в житті дуже мало,
спілкувався, либонь, сам з собою,
навіть чайка крилом не вітала.

А мені поталанило дуже,
бо Чонгар – це моя батьківщина.
Лише очі я мрійно примружу,
Відчуваю, що в щастя поринув.

Я вдихаю солоне повітря,
сонце спину мою зігріває,
тепла хвиля ласкава, привітна
до моїх босих ніг добігає.

В мене шкіру приємно лоскочуть
солонцю соковиті стебельця,
накликають  увагу на очі
хвильки тим, що стрибають у герці.

Чорний глей і м’який, і гарячий,
тонким шаром соляним  укритий,
вабить ноги погріти. Тим паче,
що він здатний недуги зцілити.