Спорiдненi

Заграва, скидаючи з себе вогні залюбки,
Лоскоче червоним світельцем віконні шибки
І ковзає гладдю шпалер, підглядаючи нишком
За жінкою, в котрої радість пливе з-під повік,
Бо їде у спокій домівки її чоловік
І зрештою геть спорожніле зігріється ліжко
У жінчинім колі уяв, у святая святих.
...Вже він на порозі та б'є холоднеча під дих,
Бо дивляться крізь пережите спустошені очі.
Й згортається разом з надією постіль лляна
Від краху, його що наврочила клята війна,
В родинне гніздо кладучи звироднілії порчі. —
Що з пам'яті їх не зітреш, наче плівки старі,
Бо навіть й собаки голодні беруть хабарі
Або помирають з братами в суспільній траншеї;
Бо тисне незручністью чиста білизна м'яка
І тягнеться до побратимів душа вояка —
Душа, що вкривається щільно із часом іржею.
...Та руки нечулі однак доторкаються вуст
Й, ковтаючи хтиве повітря, здіймається бюст
І стегна скидають мережеві, чорні панчохи,
Біду женучи з простирадла, з кутів, звідусіль,
Аж котиться спиною піт і звільняючий біль,
Застібнутий на усі ґудзики, скинутий трохи,
Як зчищена з серця коханого чадна іржа.
...Він зранку поїде до хати свого бліндажа,
Залишивши пуп’янок щастя у жадібнім чреві,
Бо то — не злягання, — того ж бо любов вимага
Й смертей порожнечу життя переважить вага,
Зачата у день фронтовий, у хвилини червневі.
А згодом із вуст породіллі розкотиться звук
І вперше у теплі обійми до батькових рук
Від жінки жаданої кревна перейде посвята. —
Дитина, що з'явиться в квітні, у мирнії дні,
Примноживши всі нагороди бійця видатні,
Що їх поріднили війна і постільне зім'яте...

31 травня 2025р.