Зазирни в себе

(Філософська повість)

Сидить при алеї на лаві
Не бритий і згорблений дід.
І руки його сухорляві,
І схований в ребра живіт.

А поруч лежить його посох –
Це третя для діда нога.
Не чутний прихований подих –
Не радість, але й не нудьга.

Бо те взагалі невідомо,
Чи тліють ще в нім почуття,
Чи в тілі долає він втому,
Чи він відчуває життя?

А може він більше й не мислить,
Бо мозок його пересох,
Нейрони як нитки повисли,
Зів’яли як скошений мох.

Я досвіт життєвий копичу
На протязі безлічі літ,
Та старість мене ще не кличе
І я ще далеко не дід.

Цікавість мене підштовхнула,
Я збоку до діда підсів
І лава зненацька хитнулась,
Я діда, мабУть, розбудив.

Не спить, то вже можна й розмову
Якусь і про щось завести.
Поки не зажмурився знову,
Хоч настрій йому підвести.

– А скільки ти, діду, – питаю. –
Багато на світі прожив?
– Дожив я до самого краю,
Позаду життя я лишив.

 – А скільки це років до краю,
Ще скільки лишилось мені?
 – Я сімдесят п’ять уже маю.
Рахуй скільки жити тобі.

 – Так я втричі старший за тебе.
 – Ти брешеш, юначе, пробач.
Ти статний неначе, як лебідь,
І бігаєш прямо навскач.

 – Щоб старість моя забарилась.
Її я від себе гоню,
Щоб в мене вона не включилась,
Я свій організм бороню.

Підкравшись до себе навшпиньки,
Я здійснюю самоконтроль,
Щоб залозам стало не ліньки…
Зіграти призначену роль.

Я тисну на гіпоталамус,
Щоб він підштовхнув гіпофіз,
Щоб всім по потребі дісталось,
Гормони б, як треба, лились.

Щоб органи ладно заграли,
Пропорцій чітких набули,
Умови чудові щоб мали,
Привільним життям зажили.

І обмін іде інтенсивний,
І шлаки відкинуті геть,
Великий ефект ендокринний
В нім вічне життя, а не смерть.

Я от що скажу тобі, діду:
Бери організм під контроль.
Побачиш ти що з того вийде.
Старіти собі не дозволь.

Гормони хай так розуміють:
Припинять нехай боротьбу,
Нехай за посадами діють
Лиш те, що належить кому.

А залозі хай щитовидній
Підказує твій гіпофіз,
Щоб вчинок її був би гідний
І користь всім іншим приніс.

Те саме наднирникам скаже,
Усім циркуляр розішле,
Усіх у систему пов’яже,
Не буде тобі тоді зле.

– Такого в житті не буває
У справі нечуваній тій,
Я залоз і мови не знаю,
Не знають вони і моїй.

 – Вони говорити уміють
І мають зворотній зв'язок,
Узгоджено, в спільності діють,
Їх наслідок – чистий куток.

Гармонія в плоті без хибна,
Але яка саме вона,
Яку утворити потрібно,
Лиш гіпоталамус те зна.

Йому лиш ця справа підвладна.
Ти подумки з ним говори.
Щоб знати, що в тебе неладне,
Ти в себе чуттям зазирни.

Всі болі і всі насолоди
Чуття тобі враз донесе,
Куди що несуть в тобі води,
Чи всім задоволене все.

Очам ти своїм не прозорий,
Але почуттям – навпаки.
Їм видно, де органам горе,
Де в органів справи легкі.

Спрямуй свою думку у руки,
Надай нерухомості їм,
Почуєш в артеріях стуки –
Сприйматимеш мозком своїм.

В руках теплота розіллється,
І легкість їх заполонить.
Усе, що в них є, відгукнеться,
Попросить жалю, що болить.

Те саме подумай про ноги,
Про тулуб, про шию, лице.
Про жвавість свою, чи незмогу
Ти чітко почуєш про це.

Тоді не як є, а як треба
Ти в мозку картину зістав.
І гіпоталамус від тебе,
Вважай, що завдання дістав.

І виплигне зграйка гормонів
З твого гіпофізу у кров,
Завзятим свербінням долоні
До діла покличешся знов.

Та це буде лише початок.
Тренуй свої залози так,
Щоб зник у тобі неполадок,
Стань певен, що ти ще юнак.

І дід раптом став нерухомим.
Злякався я: може помер?!
Живий він і навіть не в комі,
Ввійшов він у себе тепер.

Я, щоб не завадити справі,
Тихенько пішов, куди знав,
А дід залишився на лаві –
Він хиби в собі виправляв.

Минули нелічені роки.
Я пару зустрів молоду:
Грайливі, кокетливі кроки…
Як пави обнявшись ідуть.

А хлопець який ся  знайомий,
МабУть того діда онук.
Подав мені знак свій умовний
Він жестом привітливим рук.

Так це (як я бачу) виходить –
Сам дід, бо мене привітав.
Науку мою він відтОді
На благо своє скористав.