Тарас Шевченко. Не для людей, не славы для...

Не для людей, не славы для,
Кудрявые, витиеватые
Мои стихи пишу здесь я.
Нет, для себя, моя ты братия!

Мне чуть легче жить в неволе,
Когда их слагаю,
Будто с Родины далёкой
Слова прилетают.
И ложатся на бумаге,
Плача, озоруя,
Словно детушки. И греют
Душу мне больную,
Одинокую. И любо,
Радостно мне с ними,
Как отцу немолодому
С детками грудными.
И я счастлив, и я весел,
И молю лишь бога,
Не сгубил чтоб моих деток
Он в краю далёком.
Пусть летят домой, стишата,
Лёгонькие дети,
И расскажут, как же тяжко
Им было на свете.
И в семье весёлой тихо
Детей приласкают,
И отец седой главою
Кивнёт: одобряю.
Мать скажет: лучше тех детей
Горе б не родило.
А девушка подумает:
Я их полюбила.

         [Вторая половина 1948,
         Кос-Арал]




Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу
Убогую. Любо мені.
Любо мені з ними,
Мов батькові багатому
З дітками малими.
І радий я, і веселий,
І Бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю.
Нехай летять додомоньку
Легенькії діти
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на світі.
І в сім’ї веселій тихо
Дітей привітають,
І сивою головою
Батько покиває.
Мати скаже: бодай тії
Діти не родились.
А дівчина подумає:
Я їх полюбила.

         [Друга половина 1948,
         Кос-Арал]