недоставлена депеша

Дістатися до неї? Тільки як?
Писав листи, та виявилось - марно.
Міняючи горілку на кон'як,
потрібно розуміти - це омана,
не зміниться нічого, все дарма...
Травневий спогад - річка, хмари низько.
Ще трішки - дощ. От як вона сама?
Гладенька шкіра. Ось коралів низка
на шиї в неї, хрест поміж ключиць.
Вона - мій гріх нестерпний, чоловічий.
Спитаю щось - у відповідь мовчить,
і знову п'ю, і знов тамую відчай,
бо я далеко, я не поруч, я
не з нею, а писати - марне діло.
Кохання, це мінлива течія...
Вона собі плила, куди хотіла,
до мене і від мене. Вдалині
не просто бути, як там не пручайся,
подивишся у воду, а на дні
нічого не побачиш, крім безчасся.
Крізь пальці все, веселе та сумне,
а вірш - писав навіщо? Хто він? Що він
хотів мені сказати? Час мине,
кому тоді потрібен буде човен,
якщо на хвилях стане сивина,
та сил не стане плисти за листами...
Коли ця річка висохне до дна,
і щось писати вже не стане тями.

***

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

Микола Вінграновський


Багато їх, закоханих за мить,
побачили - і все. От як обрати
Вам кращого? У травні сад шумить,
скажіть йому - ну, як ся маєш, брате
у травні? Від любові не охляв?
Питаєте? Я впевнений - не вперше.
А що мій вірш? Залічений до лав?
Згорів, як недоставлена депеша?
Ну, що ж, буває так... Як на війні.
Я Вас люблю, що маю ще додати?
Що скажете у відповідь мені,
коли ми всі - закохані солдати.
Ми всі - службовці, звільнені з посад,
і наші віршi вже для Вас нестерпні,
бо Вам не до душі загиблий сад.
Пізніше, може? Може, десь у серпні,
коли слова шепочуть звідусіль -
люблю Вас... Ніч захоплена світанням.
Я з Вашої щоки знімаю сіль,
торкаючись, як сад - листком останнім.