тихий зойк

Вже травень, та малюнок вуст її
нагадує про спеку вечорами,
вікно відкрите, у квадратах рами
тремтять зірки, немов би крадії,
підморгуючи начебто мені.
Вона не спить, чекаючи на мене,
і це життя, коротке та кумедне,
так личить їй у ці травневі дні,
як личили кульбабки до полів,
коли цвіли три тижні, а потому
зів'яли вщент. I схоже, час додому.
Ще травень остаточно не зомлів,
ще бавиться, торкається литок,
лоскоче їх, вона сміється - де ти?
Як хочеться до неї... Не віддерти
джмеля від меду. Ще б один ковток,
а потім ще і ще, і досхочу.
Рядками чорнобривці на подвір'ї,
чекаючи на мене у зневірі,
вона мовчить. Я вірю і мовчу,
бо що казати? Поруч на столі
лежать її каблучки та намиста.
Світає, срібний місяць йде за місто,
іще не все відквітло взагалі -
життя і травень, приказка смішна
про те, що Карл корали вкрав у Клари...
Підсаджує повище окуляри
та дивиться у темряву вона,
пригадуючи декілька казок,
написаних, щоб не ніяковіти...
У неї на душі - зів'ялі квіти,
а на вустах вабливих - тихий зойк.