***

Знов сльози Бога
          падають, як перли,
Із горла рветься
          відчайдушний крик…
Шепочуть біля річки
          тихо верби:
«Життя людей згасає,
          як сірник».

Колись кохання
          надихало жити,
Дитячий сміх
          гойдав думки жінок…
А вітер цілував 
          могильні плити,
Тих душ,
          що відлітали до зірок.

А нині чаша смерті
          наче море,
Людським кісткам
          в землі немає місць…
Лише споряджений
          війною човен –
В оселі кожного
          незваний гість.

Десь поруч янгола
          тріпочуть крила,
Він падає на землю
          з висоти…
Можливо з’явиться
          нове світило,
Де світ кохання
          зможе розцвісти.

Душа і плаче,
          і шляхи шукає,
Де зможе посмішку
          побачити дітей…               
Де син до серця
          мати притуляє,
І сльози щастя
          котяться з очей.



Київ