Танец без слов

Спустилась на землю у подножия горы,
Где ворковали, как два голубка.
У подножия гор, где долина раскрывает аромат цветов,
Там, где солнце касается тихо земли —
Там гуляли они, два влюблённых воробья.

Каждый раз, в лучах рассвета,
С любовью в глазах —
И от счастья скатывалась слеза.
Любовались друг другом бесконечно,
И от одного взгляда
Их чувства касались до самой Вселенной.

Их любовь — бесконечность.
Танцуя в жизненном танце,
Они были единым целым,
И даже без слов понимали друг друга.
Решали дела, встречаясь с улыбкой,
Без обид, ссор, упрёков.

Она всегда встречала его лаской и нежностью,
С искрой в глазах, прижавшись к его груди,
А он благодарил её
За каждый прожитый день:
За доброту, за заботу и любовь.

Каждый день он спешил с работы —
Только бы скорее её обнять,
Ты — моя вечная любовь.

Дни летят — недели, месяцы и годы,
А ты, милая, с каждым днём всё прекраснее.
И, глядя в твои глаза, скатывается слеза,
Согревая теплом,
На ухо тебе шепчу тысячу нежных слов:
"Я люблю тебя безмерно."

Ты — мой свет, моя надежда.
И когда мне грустно —
Достаточно вспомнить о тебе,
И в тот же миг
Вся грусть уходит прочь.

Ты — мой свет в душе,
Когда вокруг темно.
Там, далеко-далеко, за тысячей звёзд,
Я хочу сказать тебе:
Наша любовь родилась — и вечно живёт.

И пусть пройдут века,
И затихнут времени нашы голоса, я буду искать твои глаза
Сквозь галактики и тишину, я всё равно тебя найду  —
По следам сердца, по отблеску души.

Автор: Лидия Савинець
__________________________________________________
Tanec beze slov:

Sestoupila na zem u upati hory,
kde vrkali jako dva holoubci.
U upati hor, kde se udoli rozvoni tisici vune;mi kvetin,
tam, kde se slunce tise dotyka zeme —
tam se prochazeli, dva zamilovani vrabcaci.

Kazde rano, v paprscich usvitu,
s laskou v ocich —
a stestim jim stekala slza.
Nekonecne se obdivovali,
a jediny pohled je rozechvel
jejich city mirily az ke hvezdam.

Jejich laska — byla nekonecna.
Tancili spolu v tanci zivota,
byli jedno telo a jedna duse,
a rozumeli si i beze slov.
Vse resili s usmevem,
bez vycitek, hadek, a krivd.

Ona ho vzdy vitala nehou a laskou,
s jiskrou v ocich, pritisknuta k jeho hrudi,
a on ji dekoval
za kazdy spolecne prozity den:
za dobrotu, peci a lasku.

Kazdy den spechal z prace —
jen aby ji mohl co nejdriv obejmout.
Ty jsi moje vecna laska.

Dny plynou — tydny, mesice a roky,
a ty, ma mila, jsi den ode dne krasnejsi.
A kdyz se podivam do tvych oci — sklouzne mi slza,
zahriva me tvym teplem,
a do ucha ti tise septam tisic nezn;ch slov:
„Miluji te bezmezne.“

Ty — jsi me svetlo, ma nadeje.
A kdyz je mi smutno —
staci, kdyz si na tebe vzpomenu,
a v tu chvili
veskery smutek mizi.

Ty — jsi muj paprsek v dusi me,
kdyz je vsude kolem tma.
Tam, daleko, za tisicem hvezd,
chci ti rict:
Nase laska se zrodila — a zije naveky.

At uplynou staleti, at utichnou hlasy casu,
ja budu hledat tve oci napric galaxiemi a tichem —
presto te najdu,
podle stopy srdce, podle odlesku duse, lasko ma.

Autor: Lidiya Savynets
______________________________________________
Танець без слів:

Зійшла на землю біля підніжжя гори,
де воркували, як два голуби.
Біля підніжжя гір, де долина пахне тисячами ароматів квітів,
там, де сонце тихо торкається землі —
там гуляли закохані горобці.

Щоранку, в променях світанку,
з любов’ю в очах —
і від щастя котилася сльоза .
Безмежно захоплювалися одне одним,
і один погляд
струсив їхні почуття аж до зірок.

Їхнє кохання — було безмежним.
Вони танцювали у танці життя,
були одним тілом і однією душею,
і розумілися навіть без слів.
Все вирішували з усмішкою,
без докорів, сварок і образ.

Вона завжди зустрічала його з ніжністю і любов’ю,
з іскоркою в очах, притискаючись до його грудей,
а він дякував їй
за кожен прожитий разом день:
за доброту, турботу і любов.

Щодня він поспішав з роботи —
аби скоріше її обійняти.
Ти — моє вічне кохання.

Дні минають — тижні, місяці, роки,
а ти, моя мила, з кожним днем усе прекрасніша.
І коли дивлюсь у твої очі — котиться сльоза,
грієш мене своїм теплом,
і на вушко ніжно шепочу тисячу ніжниx слів:
«Я безмежно тебе кохаю.»

Ти — моє світло, моя надія.
І коли мені сумно —
досить лише згадати про тебе,
і в ту ж мить
весь смуток зникає.

Ти — мій промінь у душі моїй,
коли навкруги темрява.
Там, далеко, за тисячею зірок,
я хочу сказати тобі:
наше кохання народилось — і живе вічно.

Хай минуть століття, хай стихнуть голоси часу —
я шукатиму твої очі крізь галактики й тишу —
я все одно тебе знайду,
по сліду серця, по відблиску душі, любов моя.

Автор: Лідія Савинець