Атлантида

 

                Присвячується Могилеву-Подільському
                й могилівчанам, які ніколи не зникнуть.

На «до» і «після» все життя ділили ми,
розкидані уздовж століть і митів надбурливих.
Нас час вже від суми та від тюрми
нещадно батогами гнав аж до обриву.

Подій тих частокіл, дурман часів,
а пам'ять все облизує, мов душу,
стискає горло і витягуючи стогін вже повік,
штовхає в серце й закладає вуха.

Я в цьому місті вперше бачив світ,
я тут навчався, пив вино в алеях парку,
на будь-яке питання була відповідь тоді,
закохувався, жив і пику бив, бо підростав я.
 
 І подорослішати начебто уже давно пора,
але чомусь мені ще досі світло й сумно, -
двір в глибині й там про любов  не раз
пояснював дівчатам я фізично й усно.

І пам'яті зверх-вдячної летить мороз-озноб,
тремтить у мені, мов мурашками по шкірі,
їх вже нема, обитель – там вже труни їх. Збулось.
Порожній двір, але іще паркан живий й довічний.

Ось тут годинами футбол - ганяли м'яч
Пеле, Стрельцова, Яшина, Гаррінчі.
Тут відчував письмацтво трудне й гіркоту невдач.
Але й щасливим був не гірше, ніж да Вінчі,

коли на промокашці профіль я намалював, -
ні, не лице, а груди власної «джоконди»,
був тут колись читальний зал – я жив, а не бував,
там панував Майн Рід, Дюма, Джек Лондон.

Отримав тут я ім'я, дружбу, честь, дебют.
Тут мав надію, нагороду й покарання,
тут віру у любові дівчинки забрав, а тут
із недосвідчених лиш губ злизав помаду.

А пристані старої вже давно нема,
де анатомію дівчат вивчав я,
чекають тут світанок інші. Гіркота.
Як ми. Як і до нас його стрічали.
 
Наївно, смішно, сумно й листя відцвіло, -
димить гіркотно-полинове вже для мене. 
Гниле чи золоте воно? Навіщо? Все одно!
Для чого це питання пам'ятати ревно?!

Мій «могильовчик», я зіграв свій довгий бліц.
Ти – атлантида! Пам'ятаючи про тебе в спокої і битв,
перед мільйонами живих і мертвих лиць-осіб,
перед твоєю пам'яттю, схиляюся ниць,
живу в тобі і буду жити із тобою я навік!

– з книги «P.S.»